Захист прав людини – сліпа пляма в європейській міграційній політиці
У 2021 році на європейському ринку праці працювало 8,84 мільйона громадян країн, що не є членами ЄС, що становить трохи менше 5% населення у віці від 20 до 64 років, згідно з даними Європейської комісії. Іноземні працівники з-поза меж ЄС здебільшого були надмірно представлені в короткострокових професіях – хатня прислуга, персональні послуги, будівництво тощо. Зіткнувшись з нестачею робочої сили, деякі держави-члени прийшли до такого ж висновку: нам потрібно знайти людей, щоб заповнити робочі місця. Європа потребує міграції.
Це імператив, який континент, схоже, намагається узгодити зі своїм власним баченням управління міграцією, узгодженим з філософією “Європи-фортеці”, куди не кожен може в’їхати. У той час як новий пакт про міграцію та притулок виходить на фінішну пряму, The Economist публікує статтю під заголовком “Європа застрягла у відносинах потреби і ненависті до мігрантів”. Британський тижневик застерігає, що “Європа не повинна забувати, що завтра вона може ввічливо запросити до себе тих самих людей, яким сьогодні дає потонути”.
Це спостереження поділяє і Альберто-Хорст Найдхардт, директор програми з питань міграції та різноманітності Центру європейської політики (EPC): “Європа повинна думати про свої потреби: її населення старіє, є вакансії і люди, які шукають цю роботу”, – сказав він в інтерв’ю бельгійському виданню “Alter Echos” в інтерв’ю. “Вони готові пожертвувати своїм життям заради цього. Але ми хочемо відправити їх додому”, – нарікає Найдхардт. На його думку, міграція – це не лише економічна можливість для країн-членів ЄС; відкриття європейського ринку було б також способом зменшити глобальну нерівність.
“Дефіцит робочої сили в Європі створює економічні підстави для регіону укласти новий контракт зі своїми трудовими мігрантами”, – пише Акіта Ананд (Ankita Anand) в аналітичній статті, опублікованій в журналі “Соціальна Європа” (Social Europe). “Проте не лише економіка, а й гуманні принципи – свобода, рівність і гідність – мають бути рушійною силою змін”.
Журналістка критикує модель розподілу віз, що використовується країнами-роботодавцями, яку вона описує як “заплутану систему, що нібито запрошує працівників, але робить їх жертвами незаконних агентів (на батьківщині та в приймаючих країнах), які сприяють їхній міграції, стягуючи кругленьку суму “гонорарів”, яку працівники не можуть собі дозволити”. Така система веде мігрантів до боргової спіралі і потребує переосмислення, стверджує Ананд.
У 2021 році на європейському ринку праці було 8,84 мільйона громадян, які не є громадянами ЄС, що становить трохи менше 5 відсотків населення у віці від 20 до 64 років, згідно з даними Європейської комісії. Іноземні працівники з-поза меж ЄС здебільшого надмірно представлені в короткострокових професіях – хатня прислуга, персональні послуги, будівництво тощо. Зіткнувшись з нестачею робочої сили, деякі держави-члени прийшли до такого ж висновку: нам потрібно знайти людей, щоб заповнити робочі місця. Європа потребує міграції.
Це імператив, який континент, схоже, намагається узгодити зі своїм власним баченням управління міграцією, узгодженим з філософією “Європи-фортеці”, куди не кожен може в’їхати. У той час як новий пакт про міграцію та притулок виходить на фінішну пряму, The Economist публікує статтю під заголовком “Європа застрягла у відносинах потреби і ненависті до мігрантів”. Британський тижневик застерігає, що “Європа не повинна забувати, що завтра вона може ввічливо запросити до себе тих самих людей, яким сьогодні дає потонути”.
Це спостереження поділяє і Альберто-Хорст Найдхардт, директор програми з питань міграції та різноманітності Центру європейської політики (EPC): “Європа повинна думати про свої потреби: її населення старіє, є вакансії і люди, які шукають цю роботу”, – сказав він в інтерв’ю бельгійському виданню “Alter Echos” в інтерв’ю. “Вони готові пожертвувати своїм життям заради цього. Але ми хочемо відправити їх додому”, – нарікає Найдхардт. На його думку, міграція – це не лише економічна можливість для країн-членів ЄС; відкриття європейського ринку було б також способом зменшити глобальну нерівність.
“Дефіцит робочої сили в Європі створює економічні підстави для регіону укласти новий контракт зі своїми трудовими мігрантами”, – пише Акіта Ананд (Ankita Anand) в аналітичній статті, опублікованій в журналі “Соціальна Європа” (Social Europe). “Проте не лише економіка, а й гуманні принципи – свобода, рівність і гідність – мають бути рушійною силою змін”.
Журналістка критикує модель розподілу віз, що використовується країнами-роботодавцями, яку вона описує як “заплутану систему, що нібито запрошує працівників, але робить їх жертвами незаконних агентів (на батьківщині та в приймаючих країнах), які сприяють їхній міграції, стягуючи кругленьку суму “гонорарів”, яку працівники не можуть собі дозволити”. Така система веде мігрантів до боргової спіралі і потребує переосмислення, стверджує Ананд.
Польща не уникла кризи дефіциту робочої сили,повідомляє Джоанна Кліфтон-Спрігг для польського OKO.press. Країна також стикається з необхідністю міграції. “Недостатньо просто впустити людей в країну, щоб досягти успіху, – пише Кліфтон-Спрігг. “Ми повинні визнати, що вони відрізняються від місцевого населення, і щоб реалізувати їхній величезний потенціал, ми повинні надати їм практичну підтримку. Ми також повинні підготувати наших власних громадян до їхнього прибуття”.
На думку дослідника, існує нагальна потреба в широкому обговоренні витрат і переваг міграції, а також соціокультурних трансформацій, які вона може спричинити. Така дискусія обов’язково повинна торкнутися питання прав людини.
Хоча обґрунтування необхідності та легітимності міграції економічними імперативами може здатися похвальним, без вирішення таких питань, як нерівність у сфері зайнятості, Франція; законопроект, спрямований на контроль імміграції є гарним прикладом. Як пояснює дослідниця Емелін Зугбеде (Emeline Zougbede) пояснює в The Conversation, початковий текст містив статтю – відтоді вилучену – яка пропонувала “легальний шлях до легалізації нелегальних мігрантів через роботу”. Це викликало занепокоєння серед деяких лівих виборних посадових осіб, “оскільки це прив’язувало видачу дозволів на проживання до економічних потреб Франції”. Ці політичні представники зазначили, що “регуляризація, за визначенням, є не лише економічним жестом: вона також надає соціальні права”. Ця регуляризація, обумовлена корисністю для окремих осіб, а не лише для Франції, є симптомом дебатів, які точаться в країні вже багато років поспіль. Концепції “обраної імміграції” та “примусової імміграції” визначали французьку міграційну політику протягом двох десятиліть і здаються більш актуальними, ніж будь-коли.
У Франції, як і в інших країнах Європи, здається, що питання поваги до фундаментальних свобод все більше бореться за місце в дедалі більш поляризованій суспільній дискусії. Таким чином, економічний аргумент став останнім засобом для тих, хто виступає за відкриття європейських кордонів, навіть якщо це означає відмову від ідеологічної основи, на якій будується міграційна політика: утилітарного бачення, яке в кінцевому підсумку затьмарило повагу до прав людини.
