Вони провели чемпіонат світу з футболу, але туди ходили люди.

Після чемпіонатів світу з футболу в Росії у 2018 році та наступного в Катарі у 2022 році було важко уявити, що вони можуть стати ще токсичнішими, але Сполучені Штати вже перед початком цьогорічних чемпіонатів показали, що виклик приймають.

Довше перед турніром вирішували здебільшого абсурдно високі ціни на квитки та їх хаотичний продаж. Але потім Сполучені Штати ще посилили. Вони змогли, зокрема, заборонити в’їзд до країни шотландцям або марокканцям фанатам, позбавивши їх тисяч доларів. Іранським фанатам безпосередньо відбирали квитки, які за правилами ФІФА мали бути призначені на матчі іранської команди. Сенегальських футболістів принизливо обшукували прямо на злітній смузі, узбецьку команду під керівництвом легендарного Фабіо Каннаваро обшукували поліцейські собаки, а іракського футболіста Аймена Хусейна тримали на аеропорту протягом семи годин.

Найогидніший расистський інцидент все ж стосувався найкращого африканського судді 2025 року сомальця Омара Абдулкадіра Артана, якому було заборонено в’їзд до країни. Його прямо повернули в аеропорту Майамі і відправили – без мобільного і ноутбука, які залишили у США – до Стамбула. Ендрю Джуліані, син Трампа, якого звільнили з посади через злочинця Руді Джуліані, що відповідає за чемпіонат у Білому домі, заявив, що рішення вислати Артана повністю підтримує.

Зрозуміти, чому щось, що працювало навіть у Росії та Катарі, не працює у Сполучених Штатах, не так вже й важко. Режими у Росії та Катарі мали дуже правильне враження, що їм потрібно покращити свій образ у світі, і їх організація чемпіонатів світу була прикладом спортивного «змивання» (sportswashing). Сполучені Штати хоча й сприяють геноцидам і ведуть агресивні війни, але не мають ілюзій, що потрібно покращувати свій образ у світі. Більше того, футбол американцям дуже нецікавий, згідно з опитуванням Pew, 66 % не планує його дивитись. Ритуальні демонстрації жорстокості щодо іноземців для внутрішньої крайньо правої аудиторії є важливішими для американського режиму, ніж те, як вони виглядають зовні.

Ця безжальність є проявом чогось глибшого, симптомом чого є і сам Трамп, а також американський екскцепціоналізм, або волюнтаризм. Якщо його прояви були у 1994 році, коли Сполучені Штати востаннє організовували чемпіонат, стриманішими, то сьогодні він виступає набагато більш брутально. Така безсоромність — це поведінка країни, яка сприймає світ як щось, що їй потрібно підкорити. Країни, яка не вважає організацію чемпіонатів світу привілеєм, а навпаки: робить ласку світу, що він його організовує.

Якщо це все спостерігає Міжнародний олімпійський комітет, логічним і правильним кроком було б негайне позбавлення організації літніх Олімпійських ігор у 2028 році. Якщо таке поводження залишиться без наслідків, у майбутньому це лише посилить ситуацію. Але від МОК не можна чекати логічних і правильних кроків.

Крім американського екскцепціоналізму, ці чемпіонати є й прикладом тривалої деградації ФІФА. Президент ФІФА, Джанні Інфантіно, місяцями запевнював, що всі будуть раді на чемпіонаті світу в США і що нічого з того, що всі передбачали, не станеться. А коли найкращий африканський суддя буде висланий, ФІФА зажмурює очі, мовляв, нічого зробити не можна.

ФІФА, звісно, має важелі. Можна погрожувати позбавленням турніру, можна й позбавити — у цьому випадку поруч є ще дві країни, які зможуть організувати решту матчів. У 2023 році ФІФА зняла організацію чемпіонату світу до 20 років з Індонезії менш ніж за два місяці до початку, бо вони відмовилися допустити ізраїльську футбольну команду. Безсилля ФІФА тут лише імітація.

(На додачу: за вчинення геноциду в Газі, агресивні війни проти Сирії чи Ірану, а також переслідування палестинських футболістів, сьогодні ізраїльська національна команда та ізраїльські клуби мають бути виключені з ФІФА та УЄФА, так само як і російські. Це ганьба, що цього не відбувається. А особливо ганьбою для Словенського футбольного союзу є те, що під час нинішнього геноциду ми добровільно зіграли дружній матч з Ізраїлем. Відмову Індонезії допустити в’їзд було зроблено ще до геноциду в Газі, і рішення ФІФА в цьому випадку було правильним.)

Ніхто не ідеальніше за Gianni Infantino не відображає деградацію ФІФА. Від комедії з «Премією миру», яку йому особисто вручав Трамп, до засідання у злочинному клубі Трампа, званому Радою миру, де посміхався у червоній кепці республіканця, — Infantino виступає як друг Трампа, що все владнає. Приниження, яке він отримав від Трампа, цілком заслужене. Сумно, що за це платять усі інші.

Лозунги Інфантіно про об’єднання працюють лише в тому сенсі, що якщо футбольні фанати по всьому світу щось об’єднує, то це — ненависть до нього. Інфантіно не є навіть справжнім злодієм, якими є Путін чи Трамп, він — посіпака злодіїв, підлиза, що тиняється навколо них, підлизується, сподіваючись, що йому щось підкинуть. Мало що є більш огидним.

Саме Інфантіно також є симптомом. Це добре видно і у нас вдома: у випадку з ФФС, не найшоковішими є бездарність і нахабство, з якими президент Ян Ковачік зловживав майном союзу (де покупка 14 тисяч мобільних телефонів ще не найгірше), а найшоковішим є те, що делегати, незважаючи на це, знову оберуть його президентом. І навіть у випадку з ФІФА найшоковішим є те, що навіть така некомпетентність не завадить Інфантіно переобратися у 2027 році.

ФІФА, регіональні й національні федерації створили шар бюрократів, відірваних від реальності спорту, який вони мають у назві. Вищий спорт завжди переплітається з політикою. Однак ці організації вже давно втратили будь-яку відчутну підтримку громадськості. Найчастіше, що ви почуєте від футбольних фанатів щодо них — це «мафія». У своїй політичній діяльності вони дивляться швидше вгору, природно, з розумінням з диктаторами й авторитарними режимами, які також не зважають на народну волю. Без реальної масової підтримки знизу організації, як ФІФА, завжди будуть у підпорядкованому становищі, і їхня участь неминуче закінчиться якоюсь формою приниження.

Що ж тоді робити з такими токсичними чемпіонатами світу? Як етичний підхід, природно, рекомендується їх ігнорувати. Але це ускладнюється, якщо врахувати всіх тих молодих хлопців і дівчат, які регулярно грають у футбол, деякі з них змаганнячно, інші просто у вільний час. Спостереження за найкращими футболістами під час чемпіонатів синергічно додає ще одну мотивацію, щоб не ухилятися від важких тренувань або хоча б відкласти мобільні і піти пограти на поле. Чемпіонати мають писати для них зовсім інші історії, ніж ті про військові агресії, рабство чи расизм. Важко вимагати від будь-якого батька — і навіть неправильно — щоб у якості альтернативи перегляду матчів він обговорював із дітьми, наприклад, геноцид. Гіркота залишиться, але естетика все ж таки переможе політику.

Однак одну річ у Словаччині слід почати робити обов’язково. Різні мотиваційні історії не обов’язково мають писати лише вищі чемпіонати або найякісніші європейські ліги, де успіх часто у підсумку заснований на великій мірі жорстокості десь у світі. Їх можуть писати й словацькі ліги, навіть сільські змагання. У футбольному матчі не обов’язково бачити ідеальні виступи, щоб знайти у ньому щось захоплююче. В Словаччині багато фанатів підтримують Арсенал і Барселону, але менше їх підтримує або регулярно відвідує свій місцевий клуб. Це потрібно змінити. Природна масовість, так звана інтуїтивна організація, яку люди спільно переживають на полях чи на стадіонах, — найкращий шлях знову закохатися у спорт, який сьогодні так зневажає ФІФА у зв’язку з диктаторами й авторитарними режимами. 

Автор — філософ і юрист

Текст є частиною проекту PERSPECTIVES — нової марки для незалежної, конструктивної та мультиперспективної журналістики. Проект фінансується Європейським союзом. Висловлені думки та позиції є думками та заявами автора(-ів) і не обов’язково відображають думки та позиції Європейського союзу або Європейського виконавчого агентства з питань освіти та культури (EACEA). Європейський союз і EACEA не несуть відповідальності за них.