Трансформація КСС: Куди власне?

K історії Ніжної революції та її етики належить також зусилля частини комуністів дебольшевізувати комуністичну партію, сформувати з неї сучасну демократичну лівицю, європеїзувати її. Це не було легкою задачею. У рядках комуністів панувало багато упереджень, які частково були пов’язані з комуністичною ідеологією: відмовлення від соціал-демократії, а також від усього реформістського процесу «Червоного весни»; прихильність до «нормалізаційної ери»; антимілітаризм та сприйняття НАТО як імперіалістичної групи; некритична схильність до Росії.

Водночас слід зазначити, що більшість комуністів були орієнтовані про-чеськословацьки, без національних упереджень та протинаціоналістичних настроїв. Ця позиція не була пов’язана з відмовою від національного визвольного процесу – зрештою, більшість комуністів підтримувала федеративну модель Чехо-Словаччини. Вона швидше була закорінена у інтерпретації Словацького народного повстання (СНП) як опору проти клєрофашизму. Офіційна комуністична ідеологія вважала своїх ворогів – аж метафізично – глінковців, людяків. Це була, зрештою, константа комуністичної ідеології з 30-х років минулого століття, яка, парадоксально, змінилася лише у останні роки, коли сучасні комуністи чи екс-комуністи зближаються з відродженими течіями тео-націоналізму.

Під час і після Ніжної революції громадянська позиція багатьох комуністів була близькою та природнішою, ніж у членів інших партій. Передусім і через те, що вони мали досвід реального керівництва громадськими справами у народних комітетах на всіх рівнях. Я знав десятки членів комуністичної партії, які в принципі нічого не мали спільного з комуністичною ідеологією, але були чудовими юристами, громадськими працівниками у офісах чи у державній адміністрації. Коли я почав працювати радником нового голови Словацької народної ради (СНР) Рудольфа Шустера, більша частина фахових парламентських працівників приєдналася – і з якісною кваліфікацією – до реформи самої СНР та всього державного апарату. З багатьох імен згадаю лише Дусанa Ніколайма та Ярослава Балька – юристів, без яких не мали б шансів кваліфіковані закони, що трансформували суспільство у її демократичний вигляд. Вони були віддані демократичним змінам. У них не було жодної ностальгії за комуністичним минулим, ні упереджень, ні – як почали згодом казати – «комуністичної» ментальності. І це повністю стосується і Шустера.

Що з Комуністичною партією Словаччини?

Трансформацію КСС не слід уявляти як якесь ідеологічно кероване процес, у якому керівництво партії запустило б масову освітню акцію «як бути демократичним лівим». Перехід від комуністичної ідеології та політики до демократичної лівиці не сприймали члени КСС як засвоєння програм демократичної лівиці, а як пошук добре налаштованих соціально-економічних регуляцій ринку. Тоді перетворення не виходило за межі визнання та усвоєння загальних принципів демократичної політичної конкуренції.

Тут лише нагадую, що одразу у перших місяцях після Листопада 1989 року відбувся і гарячий дискурс у ВПН щодо того, що саме робити з КСС. Сильний потік на чолі з Яном Будаєм виступав за заборону комуністичної партії. Водночас існував альтернативний погляд, який я підтримував і я: щоб КСС залишилася частиною політичного спектра за умови, що вона визнає та усвоїть конституційні принципи демократичної держави. Цей підхід зрештою здобув у керівництві ВПН більшість, тому не було спроби безпосередньо законом заборонити комуністичну партію.

Цю ситуацію дуже добре зрозумів політичний коло навколо Петра Вайса. Конституція марксизму-ленінізму ЦК КСС, який майже десять років очолював освіченець Вілян Плевза, вже у 80-х роках не була догматичним пропагандистським пристроєм. Навпаки, вона була центром прогностичних досліджень та якимось вікном у світ літератури та досліджень «майбутнього». Завдяки цьому вона стала колискою молодих політиків, які взялися реформувати КСС. Передусім це були Петро Вайс та Павло Каніс. Спочатку вони прагнули до прийнятного становища у структурі нових політичних партій, відомого salonfähig. Це вимагало нової «політичної обличчя». На рівні членської бази переважала бажання відшкодувати за «неправомірне» перенесення злочинів комуністичного режиму на рядових комуністів, які це зрештою завжди «добре мали на думці». І звичайно, бажання особисто бути прийнятим, отримати суспільне визнання та оцінку.

Цей процес відбувався найяскравіше та успішно під час виборів мерів та міських голів, а також на інших рівнях державної влади. Самостійною главою було господарство. У часи нормалізації відбувався процес інтенсивної індустріалізації та урбанізації Словаччини. Це породило покоління освічених менеджерів, які для того, щоб знайти застосування у системі номенклатури, вступали до КПРС. Фактом є, що вони не були пов’язані з комуністичною ідеологією: ні з совєтсько-сталінською з 50-х років, ні з реформістською комуністичною з 60-х років. Просто технократи. Саме вони згодом проявили себе у процесах слабко чи дурно керованої приватизації. Антикомуністів це доводило до люті та депресій, що «їх» Ніжна революція відкрила простір саме комуністам!

У початковому процесі трансформації КСС навіть нове керівництво партії відмовлялося від соціал-демократизму. У його вухах він ще звучав як зрада – зрештою, не прийняли навіть остемащісотників, не знайшли сили на вибачення за нормалізацію та реабілітацію червоновецьких. Не забуваймо, що партія прийняла двійкову назву КСС-СДЛ. Перша частина виражала цілісність із комуністичним рухом, друга частина – лише намір реформуватися. Лише десь на початку 1991 року партія позбулася скорочення КСС. Ідеологічно вона прагнула наслідувати швидше трансформаційний шлях італійських комуністів до «нової лівиці». І лише набагато пізніше – подібно до частини італійських комуністів – зріліші члени партії дійшли до соціальної демократії.

Нездійснений шлюб соціал-демократів із СДЛ

Група навколо Петра Вайса усвідомлювала ці обмеження. Вони прагнули подолати не лише зовнішню ізоляцію, а й внутрішні бар’єри та упередження щодо соціальної демократії. Одним із шляхів була тісніша співпраця з СДСС, яка вже наприкінці 1991 року призвела до рішучості створити виборчий блок. З погляду СДЛ це був символ завершення її трансформації та остаточного звільнення від комуністично-нормалізаційної спадщини. Як голова СДСС, я цінував цю політичну «бескорыстність», під впливом якої керівництво СДЛ ухвалило рішення про вступ до виборчого блоку. Бескорыстність тому, що відсотково цей блок не обіцяв для СДЛ виборчих здобутків. Для СДСС це була можливість увійти до парламенту.

Особисто я сприймав це як жест – дати шанс усім тим, хто зрозумів, що радянський варіант соціалізму був сліпою вуличкою, так званим поверненням втраченого сина. Водночас я вже тоді зафіксував межі трансформації, які не могла подолати комуністична партія. Передусім позбавитися нормалізаційних упереджень та творчо у нових умовах продовжити унікальний процес 60-х років: культурно – на творчі досягнення всіх 60-х років, політично – на короткий творчий період «реформної весни та літа». Цю перешкоду не подолали у партії ні кадрово – реформістів з 1968 року вони фактично ніколи не приймали.

Як голова СДСС, я з окремих зусиль зосереджувався на тому, щоб у парті зуміти залучити й Александра Дубчека. Я прагнув до цього фактично з січня 1990 року. Дубчек спочатку був переконаний, що саме ВПН поступово перетвориться на соціал-демократичну партію. Після того, як керівництво ВПН зробило крок ближче до чеської правиці та згодом ВПН розпалася, Дубчек стояв перед рішенням. Незважаючи на те, що я залучив до «зваблення» Дубчека й Віллі Брандта, тодішнього голови Соціалістичної інтернаціоналі, Дубчек цю кроку все ще відкладав. На початку січня 1992 року він сказав мені, що його вступ до ГЗДС не можливий. Згодом, у березні 1992 року, він все ж прийняв пропозицію вступити до СДСС. За умовою, яка мене здивувала і застала зненацька: скасувати попередню угоду про виборчий блок із СДЛ до виборів 1992 року. Це була офіційна угода, схвалена органами СДСС та СДЛ, і ми мали її спільно презентувати на вже запланованій прес-конференції. У Словаччині ця двоєкоаліція на чолі з Дубчеком та з тоді популярним Петром Вайсом мала б успіх і безперечно змінила б баланс сил на внутрішній політичній сцені. Однак Дубчек зовсім не був «змиреним» із СДЛ і загалом підтримував «середню» позицію. Коаліцію з СДЛ він відкидав передусім через чеську політичну сцену. 

Для чеських політичних сил СДЛ була неприємною. Вони все ще сприймали її як партію комуністів, які лише змінюють плащ. У випадку коаліції з СДЛ Дубчек у Федеральному зібранні втратив би підтримку чеських політичних сил – і також президента або іншу важливу посаду після виборів 1992 року. Я не хотів скасовувати цю коаліцію з СДЛ. Вірив у зусилля команди навколо Петра Вайса, Мілана Фтачніка та Павла Каніса просунути СДЛ на соціал-демократичні позиції. Також я передбачав, що міжнародне визнання ще більше підсилить цю ініціативу. І реалістично розумів, що СДСС не здобуде такого сильного регіонального закріплення, як СДЛ. Але я щиро хотів, щоб Александра Дубчека – саме як символ відроджувального процесу 1968 року, а також як живий символ того, що соціальна демократія – а не більшовізм – була тією правильною та успішною прапором прогресу. Однак Дубчек наполягав на своєму, і керівництво СДСС скасувало коаліцію з СДЛ. Обіцянки не здійснилися.

Я вважаю, що й ця подія фактично зупинила ентузіазм та творчий запал працювати над новим змістом лівої політики. Посткомуністи (КСС-СДЛ) просто не шукали альтернативи до каузи кляусової трансформації та більше того – соціально-економічної альтернативи капіталізму, а відновлення власного соціального статусу, суспільного становища. Я яскраво пам’ятаю коаліцію «Спільний вибір» 1994 року, яку я спільно формував у виборчій програмі. Мене вивело з рівноваги повна відсутність лівого змісту та мислення, буквальна капітуляція перед лівицею. Єдиний, хто прагнув концепції, програмної економічної лівої альтернативи, був Іван Окалі, що вдалося дещо просунути й мені. Коли Йозеф Мігаш виголосив таку критикувану й насміхувану фразу про необхідність витягти Маркса з шафи, він символічно лише висловив потребу подолати ідеологічну порожнечу, яка панувала у СДЛ. А наприкінці інтуїтивно та своєрідно, «келньово», це зробив – зробив!, а не сказав – Ян Люптак, коли намагався надати лівиці бодай робітничий зміст. Бо «серце його дуже боліло», коли по Словенії прокотилася хвиля дикої приватизації, яку він безуспішно намагався зупинити – принаймні, що стосується стратегічних підприємств.

Але про це та все інше – наступного разу – після створення «Смеру».