Занепад лівих партій і створення Smer

У останній розвідці я займався спробою трансформувати Комуністичну партію Словаччини (КПС) у «сучасну ліву партію». Результати, яких досягла КПС у перших вільних виборах після листопада 1989 року, часто називають успіхом. Однак, порівнюючи відсоткові зростання партії з її членською базою, результат оцінки буде іншим. КПС у час нормалізації, точніше до Нежної революції, мала понад півмільйона членів і членкинь. І саме стільки отримала й голосів на виборах. Звісно, після революції та перетворення КПС у Партію демократичного лівого руху (ПДЛР) її членська база зменшилася приблизно вдвічі. Виборчі результати, досягнуті у 1992 (14,70 відсотка) та 1994 (10,42 відсотка, ПДЛР була частиною коаліції Спільний вибір), проте становили лише невеликі зростання у відношенні до членської бази: на кожного члена партії припадав приблизно один голосовий виборець.

Ліва риторика без лівої політики

Коли у 1996 році головою ПДЛР став Йозеф Мігаш, він обіцяв більш рішучу ліву політику. Так він реагував на одноразовий успіх Об’єднання робітників Словаччини (ОРС) під керівництвом рішучого робітника Яна Љуптака на позачергових парламентських виборах 1994 року. Саме переконливість нової Љуптакової партії вплинула на слабкий результат коаліції лівих сил, що боролися за голоси виборців під назвою Спільний вибір (ПДЛР, Партія зелених, Соціал-демократична партія Словаччини – СДПС та Громадський рух сільських мешканців Словаччини) – згадувані 10,42 відсотка. Виборчий словник Љуптака, що був впертим, звернувся до фабричних робітників – головно з оборонної промисловості –, уражених «шоковою терапією» Клауса та хаотичною економічною та приватизаційною політикою Мечіара. Поразка Спільного вибору також була зумовлена втратою частини виборців КПС та ПДЛР, які були розчаровані відсутністю чіткої соціальної та економічної альтернативи щодо безжальної «ринкової лібералізації». Її результатом також стала маса безробітних – у час виборів вона сягала 15 відсотків. Це зафіксували й частина політиків та політичних діячів ПДЛР, зокрема голова Мігаш.

Критична опозиційна політика принесла ПДЛР у 1998 році хороший виборчий результат на рівні 14,66 відсотка. А що спричинило швидкий спад популярності Љуптака? Насамперед факт, що об’єднання увійшло до коаліції з ХДС та СНС і приєдналося до масової та хаотичної приватизації, а також до суб’єктивізму та авантюристичних кроків тодішньої політики Мечіара. Результатом було, що у згаданих виборах 1998 року воно отримало лише трохи більше одного відсотка голосів. Зрозуміло, що початкові виборці повернулися до опозиційної ПДЛР. Опозиційна позиція, рішуча ліву риторику та розчарування виборців у ОРС так принесли ПДЛР під керівництвом Мігаша виборчий успіх. Однак, ПДЛР увійшла до четвірної коаліції з консервативно-ліберальним об’єднанням у складі: Словенська демократична коаліція (СДК), Партія угорської коаліції (ПУК) та Громадська партія порозуміння (ГПП). Курйозом є те, що частиною консервативного об’єднання СДК під керівництвом Мікулаша Дзурінда, політика КДГ, стала й ПДЛР.

ПДЛР у осередках правої політики

Опис співвідношення сил, результатів виборів та виборчих коаліцій я зробив лише як свідчення простого факту, що ліва політика втрачала реальний зміст і лише підлаштовувалася під тактики влади – тактики, пов’язані з право-консервативною політикою та цілями. ПДЛР у уряді Мікулаша Дзурінди – незважаючи на часткові корекції – цілком підкорилася законодавчій програмі правих реформ і наприкінці й ідеології. Найяскравішим пам’ятником було прийняття Ватиканського договору, який не лише остаточно підкорив словацьку єпископську структуру Ватикану, а й значно приглушив цивільний характер держави. Одночасно він зобов’язував Словаччину до прийняття виконавчих договорів, що поглиблювали домінування католицької церкви та її доктрини. Частина депутатів ПДЛР, хоча й не погоджувалися з цим кроком, але не голосували проти. Те саме стосується, наприклад, скасування спадкового податку та іншого набору неоліберальних «реформ».

Результатом стало відкол частини депутатського клубу ПДЛР та створення Соціально-демократичної альтернативи (СДА) на чолі з Міланом Фтачіком, а також вихід депутата Роберта Фіко та заснування партії Смер (1999). Це був процес повного розпаду, який проявився й у виборчих результатах 2002 року: ПДЛР отримала 1,36 відсотка, СДА – 1,80 відсотка, а новостворена партія Смер досягла 13,46 відсотка. У виборах 2002 року також відбулася ревіталізація Комуністичної партії, яка з збором 6,32 відсотка знову стала парламентською, хоча й лише на одне виборче період. ПДЛР та СДА у наступних роках увійшли до Смеру, який поступово формувався як соціал-демократична партія.   

Соціал-демократизація Смеру

Занепад лівих сил, але головне витіснення та опорожнення лівої ідеології та політичних програм я переживав досить болісно. Ніколи не відмовлявся від ідеї створення широкого потоку соціал-демократичної орієнтації. Коли ми з Робертом Фіком та невеликою групою людей, до якої я належав, засновували Смер, цілеспрямовано я просував процес її соціал-демократизації. І це не лише концептуально (я вклав у засновницьку програму ліві ідеї), але й практично, коли я приносив до партії лівих – чи то окремо, чи групово, наприклад, представництво прогресивнішої частини з розпадаючогося ОРС. Більше того, мені зовсім не заважали ліберально мислячі політики. Я вважав за природне, що вони складатимуть частину Смеру, що орієнтується на центр. Це у великих соціальних демократіях звичайне явище. Так само й радикальніші ліві на протилежному крилі партії.

Після виборів 2002 року цей процес набрав інтенсивності та цілеспрямованості. Передусім тому, що результати другої уряду Дзурінди, що реалізовував догматичні неоліберальні «реформи», мали катастрофічний вплив на словацьке суспільство. Рекордна безробіття, пропасті регіональні розриви, що символічно називалися «голодними долинами», масштабне падіння зарплат та соціальна нерівність і безжальне міклошівсько-каніковське «деформування» призвели до насильницьких соціальних заворушень, яких Словаччина не зазнала від часів першої Чехословаччини. Середня інфляція сягала восьми відсотків, безробіття коливалося навколо 17 відсотків. До речі, прем’єр Мікулаш Дзурінда зрозумів ситуацію та прийняв у відставку міністра праці Людовіта Каніка, якого я називав «соціальним чудовиськом», і його дослухалися. Його замінив кваліфікований і гуманістично мислячий Івета Радічова.

Від «третього шляху» до соціальної держави

Зазначена ситуація відкрила простір для центролівої політики. У початкових етапах у Смері йшли інтенсивні дискусії щодо ідеологічної орієнтації. Група економістів навколо Мілана Мургаша, який був тодішнім віцепрезидентом Смеру, дотримувалася правоконсервативних концепцій. Я ж цілеспрямовано просував соціал-демократичні рішення. Роберт Фіко, що походить із лівого середовища ПДЛР, відкрив простір саме для цієї орієнтації. Послідовно ми почали розвивати концепцію соціальної держави. Рішення на користь соціальної демократії одночасно сприяло формуванню словацької політичної сцени у типово європейському стилі. Основним кроком до цієї мети стала також інтеграція партій «Центр» та Громадського порозуміння, а також подальша інтеграція «залишкових» лівих партій (СДПС, КПС, СДА) у Смер.

Часто й досі я зустрічаю у лівіців нерозуміння цієї фази формування Смеру, оскільки він проголосив себе «третьим шляхом». Ця концепція означала передусім протистояння Мечіару з одного боку та Дзурінді з іншого. Водночас вона являла собою спосіб уникнути історичних помилок лівого руху (перш за все відмову від традицій, сліпе запозичення зразків, цього разу західних, відмову від національної ідеї та інше).

Те, що Смер лише просувався до соціальної демократії, є фактом. З початку у партії були сили, які ідеологічно прагнули й до правого. І це навіть у керівництві. Я добре пам’ятаю, коли став заступником партії (2000 рік), вже згаданий заступник Мургаш висловився, що він не прийшов створювати партію з лівим Залом. З іншого боку, «моя» первинна СДПС була своєю профілізацією та входом до правої Дзуріндової СДК настільки дискредитована, що ми повністю відмовлялися від використання її назви. У програмних документах я з самого початку завжди використовував як зразки й деяких світових лівоцентристських політиків. І так коротка «третя дорога» виконала свою мету, зберегла єдність партії та дозволила рухатися ліворуч: необхідність визначитися передусім щодо урядової політики Дзурінди відкрила простір для політичної профіляції, протиставної неоліберальній концепції, як у економіці, так і у соціальній сфері. Соціальна альтернатива неоліберальній політиці Міклоша, концепція соціальної держави та інтеграція малих лівих партій дозволили Смеру додати до своєї назви «соціальна демократія».

Смер як проект прогресивної політики

Цей крок не мав жодного популістського або спекулятивного характеру, відповідав мисленню більшості людей, які приходили до Смеру. Так, Смер був надією молодих, прогресивних, інноваційних людей. Мав стати й був партією «успішних». Формувалися широкі експертні команди, професіоналізація мала замінити масові партійні структури та членство: доля КПС із її розгалуженими структурами була лякаючим прикладом. Побудувати сучасну, прогресивну альтернативу не лише щодо Мечіара, а й Дзурінди, — це була початкова ідея Смеру й приваблювало покоління віком від 18 до 35 років. Освічену та амбіційовану генерацію. Теми, як легалізація марихуани, зареєстровані партнерства чи послідовне відокремлення церкви від держави, не були забороненими.

Звісно, після взяття на себе урядової відповідальності теми зваженіли, оскільки потрібно було впоратися з ортодоксальною неоліберальною політикою Івана Міклоша: від приватизації через послаблений трудовий кодекс, становище профспілок, другий пенсійний стовп та різноманітність медичного страхування аж до рівної податки та інших догм модної неоконсервативної кухні. З ідеологічних причин я рішуче підтримував і національну програму. З позиції соціальної демократії національна програма базується не на людацькому тлумаченні словацької історії, а на її лівих цінностях. А соціальний стовп означає різні форми солідарності, але сучасної, опертой на індивідуальні рішення, а не на відродження традиціоналістського колективізму родини, села, парафії чи нації. Концептуальним результатом моїх зусиль стала Державна доктрина СР, яку я розробив на підставі ініціативи тодішнього президента Рудольфа Шустера та яку прийняв Смер як офіційний документ на своєму II з’їзді (2001)

З горизонту цього оптимістичного ідеологічного та політичного розвитку партії Смер–Соціальна демократія може здаватися її сьогоднішня крайньо правиця риторика й політика цілком неможливими. Що сталося, що Смер пішов на консервативний шлях і сьогодні закріпився у осередках буквально крайньо правої політики? Тема для окремого розбору у майбутньому дописі.

Текст створено за підтримки Friedrich Ebert Stiftung, представництво в Словаччині