Палестинські книги тут не належать. Про обмеження свободи та подібні цензурні явища

У пилу, що повільно осідає після бурхливих дебатів щодо посадових обов’язків кінотеатру Edison та презентації книги Дугласа Мюррея у театрі Aréna, з’являється багато коментарів у ліберальних та консервативних ЗМІ, які критично оцінюють ці події. І вони викликають додаткові дискусії щодо характеру та меж цензури й бойкоту. У рамках цього у соціальних мережах з’явилася інформація, якій має сенс трохи присвятити увагу. 

Письменниця та поетеса Вероніка Діанішкова у одній дискусійній гілці окреслила ситуацію, яку вона пережила під час підготовки інтерв’ю для Denník N. У рамках рубрики П’ять книг її попросили про інтерв’ю. Однак, коли вона запропонувала до своїх читательських рекомендацій ще дві палестинські книги, вони були відхилені, що зрештою призвело до скасування інтерв’ю. Діанішкова детально розповіла мені про цей процес.  

Ні, краще (іншу) книгу

«Я погодилася на інтерв’ю і перелічила свої п’ять книжкових рекомендацій. Хотіла, щоб вони говорили про різні аспекти соціальної та політичної несправедливості, і про те, як вони відображаються у життях дітей та підлітків. Серед них був, наприклад, роман Марека Торчика Розкладена пам’ять та дві книги про палестинський досвід: роман Незначна деталь від Адани Шибли та книга Якщо я помру, нехай це буде історією, яка розповідає про родинні історії палестинців у Чеській республіці», — починає свою розповідь Діанішкова. 

Щоб проілюструвати: Незначна деталь — це роман, який отримав багато нагород у всьому світі, нещодавно вийшов у чеському та словацькому перекладі. Книга розповідає про молоду дівчину, яку зґвалтували та вбили ізраїльські військові. Збірка текстів Якщо я помру, нехай це буде історією також перемогла у 2024 році нагороду за найкращу документальну книгу року на фестивалі Ji.Hlava. У обох випадках йдеться про твори, що є релевантними до теми — впливу несправедливості на життя дітей — яку обрала Діанішкова. На інтерв’ю її запросили саме тому, що вона сама є опікуном двох малих ромських дітей. 

«Коли я ж вказала свої рекомендації, мені зателефонувала редакторка і повідомила, що ці дві книги про палестинський досвід там бути не можуть. З іншими проблемами не було. Наступили ще три телефонні дзвінки, під час яких вона намагалася переконати мене змінити свій вибір, і тільки в такому разі можна було б здійснити інтерв’ю. Я кілька разів відмовлялася, і тому інтерв’ю в кінцевому підсумку не відбулося. Наприкінці вона додала, що у них є свої експерти з цієї теми», — підсумовує Діанішкова.  

Я попросив про коментар і журналістку Ріу Гехерову, яка наразі керує цією рубрикою у Denník N. «У рубриці П’ять книг ми запрошуємо людей, які професійно займаються певною галуззю або мають особистий досвід із конкретною темою. Ми просимо їх рекомендувати книги з цієї сфери, а потім ведемо з ними розмову про тему та книги. Вероніку Діанішкову ми почали залучати на початку квітня як людину, яка розуміє літературу, має двох дітей у опіці та популяризує цю тему, а також як поетесу, яка написала кілька книг, з них і книгу про людей без домівки», — пише Гехерова. 

Вона також пояснює, якими мали бути теми розмови: «Ми планували зробити інтерв’ю та вибір книг орієнтованим на соціальні та сімейні теми. Вероніці Діанішковій ми запропонували, щоб замість двох книг із палестинською тематикою вона обрала інші книги. Оскільки вона наполягала на книгах, у кінцевому підсумку вони домовилися, що інтерв’ю не відбудеться. У рубриці П’ять книг зазвичай буває так, що ми просимо залучених людей змінити свій вибір, щоб він краще пасував до обраної теми. І також трапляється, що після кількох телефонних дзвінків або електронних листів ми дійшли висновку, що текст не з’явиться, або краще залучити іншу людину. Палестина у Denník N не є забороненою темою. Тексти про неї ми публікуємо регулярно.»

Незначні деталі

За відмовою публікувати рекомендації Діанішкової не варто бачити жодної зловмисної змови. Як правильно зазначає Гехерова, на сторінках Denník N з’являються й тексти авторів та авторок, які захищають палестинські права та позначають воєнні злочини, яким піддаються палестинці та палестинці. Я сам був учасником у цій рубриці, і одна з книг, яку я рекомендував у рамках теми батьківства, була від палестинського автора. 

Чому ж тоді Діанішкова натрапила на відмову? Те, що її книжкові рекомендації не відповідають темі, важко виправдати. Якщо ви переглянете статті у цій рубриці, побачите, що книжкові рекомендації респондентів іноді дуже тематично обмежені, іноді ж набагато більш вільні. Я б сказав, що це залежить від респондента, щоб він у розмові «захистив» свій вибір, а ми, читачі, вже маємо оцінити, наскільки він релевантний. Однак цю можливість Діанішкова не отримала, книги були відхилені раніше, ніж вона могла про них поговорити. Я знаю творчість Діанішкової і вірю, що вона могла б обговорювати їх ерудовано і поставити їх у контекст основної теми розмови. 

За відмовою від публікації згаданих книг стоять побоювання, хоча й частково зрозумілі, але не менш тривожні. Побоювання, що редакторка не буде достатньо підготовлена до теми, побоювання, що вона розлютить частину читачів, побоювання, що ці теми не належать до подібних рубрик. Однак, якщо б була воля, з цією проблемою можна було б працювати — авторка могла б консультуватися з фахівцями, відповіді респондентки могли б пройти ретельну перевірку фактів (яка б заслуговувала на схвалення у багатьох статтях). Це — побоювання, які у іншому випадку, я вірю, не виникли б — вони б відмовили Діанішковій, якби йшлося про українську, іранську або, скажімо, ізраїльську літературу?

Чому ж саме палестинська література є темою, від якої краще відмовляються деякі редактори? Мені здається, що це частково проблема ліберальних інтелектуальних еліт — вони або байдужі до ситуації у Газі, або реагують дуже рідко, і майже завжди критично щодо людей, які відстоюють палестинські права. Палестина стає темою, щодо якої висловлюється лише обраний коло людей, які час від часу реагують один на одного у текстах у замкнутому колі. Інші ж можуть легко отримати враження, що їх це не стосується, що це надто складно, надто поляризуюче (честь виняткам). Що до «легших» жанрів та рубрик у журналістиці, таке там не підходить.

А результатом є витіснення думок та цензура, навіть із добрих намірів. Намірів та роздумів, що стояли за відмовою Діанішкової від книжкового вибору, можна зрозуміти до якоїсь міри, але їхній результат — це те, що палестинська література, палестинський досвід і в кінцевому підсумку й авторка та їй життєвий шлях — не отримують простору. Вони мовчать. Не знаю, чи це можна назвати інакше, ніж цензурою.

Мартін М. Шімецька у своєму останньому тексті, у якому він критикує платформу Solidárna kultúra за анонімність їхніх виступів і її заклик не вагатися порівнює з відмовою друкувати газети демократичних партій у 1948 році, пише, що так зникає демократія та свобода. Я б порадив автору та іншим журналістам і журналісткам, митцям і мисткиням, які сьогодні у протестах проти зайнятості кінотеатру Edison та заклику Відкритої Культури! бачать загрозу для демократії, іноді заглянути у свої ряди. Там також ховається достатньо загроз для свободи.