Від пострадянської держави до європейської сили

Україна виступає стабільною та надійною опорою оборони Східного флангу НАТО. У п’ятому році повномасштабного вторгнення Росії в Україну українські Збройні сили стримують та наносять безпрецедентні втрати одній із найбільших армій світу з ядерним арсеналом, запасами ракет і важкою технікою, а також мають величезний мобілізаційний потенціал. Чорноморський флот Російської Федерації був здебільшого розгромлений. Українські удари руйнують на російській території нафтопереробні заводи та військові об’єкти з радіусом понад 3 000 кілометрів.

Україна розвиває та готує балістичні ракети для масового виробництва, а також вже успішно виробила та застосувала інші типи ракетної зброї. Українські дрони та системи протидії дронам змінюють концепцію сучасної війни, а українські солдати діляться своїм досвідом у Близькому Сході, налагоджують стосунки з провідними американськими та іншими міжнародними військово-промисловими компаніями. Україна також відкрила перші переговорні кластери у рамках підготовки до вступу до Європейського Союзу. Президент країни, Володимир Зеленський, є однією з найвпливовіших політичних фігур у світі.

Чи можна було уявити такі глибокі зміни 15 років тому? Тоді Україна ще широко сприймалася як типова країна «пострадянського простору»: її політична еліта була розірвана між ближчою інтеграцією з Європейським Союзом та зближенням із Росією, а суспільство залишалося розділеним щодо геополітичного курсу країни. Мало хто міг передбачити, що за кілька років Росія окупує Крим і розпочне війну на сході України. Водночас важче було повірити, що менш ніж через десятиліття Росія також розпочне повномасштабне вторгнення, зануривши Україну у тривалу та екзистенціальну війну. Не багато хто уявляв, що Європа знову стане свідком боїв на масштабах, невидимих з часів Другої світової війни.

Трагедія, однак, полягає у величезній ціні, яку заплатила Україна за свою незалежність і майбутнє. Цю ціну вже можна виміряти сотнями тисяч втрачених або зруйнованих війною життів, у сім’ях, що оплакують своїх близьких, і в мільйонах українців, яких змусили залишити свої домівки, багато з яких досі не можуть повернутися.

На межі геополітичної незалежності 

Могутній демократичний імпульс Помаранчевої революції 2004 року, що був підтриманий повторним президентським голосуванням, яке привело Віктора Ющенка до влади, поступово втратив імпульс. Коли Віктор Янукович став прем’єр-міністром у 2006 році, йому надали можливість відновити політичну позицію, яку він втратив два роки раніше. Ющенко тимчасово сповільнив цей зсув, розпустивши Верховну Раду та оголосивши дострокові вибори 2007 року. Це призвело до формування нової парламентської більшості та повернення Юлії Тимошенко на посаду прем’єра. Однак цей зсув виявився тимчасовим. У 2010 році Янукович переміг Тимошенко на президентських виборах, повернувши до центру політичної влади проросійську Партію регіонів та її союзників. Була сформована нова парламентська більшість, частково через тиск і корупцію, спрямовані на незалежних депутатів, а Янукович дедалі більше заповнював ключові посади лояльними. До моменту, коли Партія регіонів стала найбільшою силою на парламентських виборах 2012 року, ця концентрація влади була здебільшого закріплена.

Однак навіть коли Україна здавалася віддаленою назад у сферу впливу Росії, уряд Януковича все ще мав можливості обрати інший курс. Європейські партнери залишалися готовими співпрацювати з українською владою, а європейська інтеграція продовжувала займати важливе місце в політичній повістці. Переговори з Європейським Союзом просувалися, найважливіше — щодо Угоди про асоціацію, яка пропонувала Україні рамки для набагато тіснішої політичної та економічної інтеграції з Європою.

Тоді геополітична концепція України виглядала цілком реалістичною — як міст між Заходом і Сходом, стратегічний центр економічної та політичної взаємодії в регіоні. Були й позитивні соціальні проекти, зокрема успішне проведення Чемпіонату Європи з футболу 2012 року спільно з Польщею. На всіх рівнях — економічному, політичному, культурному та ідеологічному — існували достатні умови для початку поступового та збалансованого процесу підготовки до вступу до ЄС, що навіть тоді міг радикально змінити хід української історії.

Однак українське керівництво обрало найгірший курс. У листопаді 2013 року Янукович відмовився підписати Угоду про асоціацію, спричинивши шок не лише серед європейських партнерів, а й у власному суспільстві. Потім він втратив контроль над ситуацією після початку Революції гідності, застосовуючи репресії та вбивства населення. У фінальній стадії він зрадив свою країну, втікши до Російської Федерації.

У цей період Росія намагалася впливати на українську політику через корупцію, лояльні політичні мережі та агентів впливу. Її широка мета полягала у запобіганні незалежному політичному курсу України та уникненні впливу Москви. Продовження правління Януковича могло б служити цим цілям. Натомість масова демократична мобілізація 2013–14 років і втеча Януковича з країни зірвали плани Москви. Росія відповіла прямим військовим втручанням. У березні 2014 року вона окупувала Крим і згодом підживлювала війну в Донецькій і Луганській областях, що ознаменувало початок російсько-української війни, яка різко загострилася з повномасштабним вторгненням у 2022 році.

Ці події кардинально змінили геополітичне становище України. Країна дедалі більше стала опорою проти російської загрози на Європейському Східному фланзі — загрозі, яку тоді багато європейських столиць і США недооцінювали. Повернення до проросійського політичного курсу ставало дедалі менш імовірним, тоді як Україна розпочала тривалу боротьбу за здобуття своєї геополітичної незалежності.

Знаходження місця у новій геополітичній реальності 

Росія змогла окупувати Крим і встановити контроль над частиною східних українських територій через різні фактори. По-перше, довготривалі руйнівні процеси за лаштунками української армії, які здійснювали агенти російського впливу та корупційні схеми, цілеспрямовано підривали обороноздатність українських сил. Ніхто не був належним чином підготовлений до такого сценарію. По-друге, українські зацікавлені сторони не очікували таких подій і прагнули уникнути ескалації з Росією будь-якою ціною. Не було достатньої волі рішуче протистояти російським діям ні з боку ЄС, ні з боку адміністрації президента США. Хто міг тоді уявити, що у 2021 році Російська Федерація видасть ультиматум НАТО, а у 2022 році розпочне повномасштабну війну проти Альянсу на території України?

Саме тому нове українське керівництво, очолюване новим президентом Петром Порошенком, стикнулося з важкими викликами: стабілізувати ситуацію безпеки на сході, почати відновлювати військовий потенціал українських Збройних сил і виправдати очікування громадськості щодо руху до ЄС. У стратегічному плані важливо було для України сформувати чітку геополітичну модель, щоб закріпити свій статус як нового елемента європейської спільноти та знайти шляхи співіснування з агресивною Росією.

Цей період став переломним у контексті руху до ЄС, оскільки було підписано Угоду про асоціацію та запроваджено безвізовий режим. Це був довгий шлях до розробки нової моделі української армії як боєздатної одиниці, готової протистояти Російській Федерації.

Ці події відбулися, але так і не призвели до стратегічного рішення щодо ситуації з тимчасовою окупацією українських територій. З’явлення так званих Мінських угод лише заморозило конфлікт і не забезпечило ефективних механізмів реінтеграції неконтрольованих територій до України. Російське керівництво використовувало окуповані землі як інструмент впливу та готувало свої війська до масштабної військової кампанії. Нова ескалація вже здавалася лише питанням часу. Саме в цей період Україна повністю закріпила свій новий зовнішньополітичний курс. Рух до ЄС і НАТО закріпився в конституції України.

Президентство Петра Порошенка, підтримане лояльною парламентською більшістю та урядом, принесло як досягнення, так і помилки, але не повністю відповідало очікуванням громадськості. У другому турі президентських виборів 2019 року Володимир Зеленський здобув переконливу перемогу. Його успіх відобразив зростаючий попит на національну консолідацію після років, коли політичні сили часто користувалися ідеологічними та регіональними розбіжностями. Зеленський позиціонував себе як реформатора, зосередженого переважно на внутрішніх змінах. Однак події незабаром поставили зовнішню та безпекову політику у центр його президентства.

Термін Зеленського, спочатку підтриманий однопартійною більшістю «Слуга народу», співпав із періодом глибоких міжнародних потрясінь — від пандемії коронавірусу до повномасштабного вторгнення Росії. У 2021 році Москва висунула широкі вимоги до НАТО, які б кардинально змінили архітектуру безпеки Європи та зменшили присутність Альянсу в Східній Європі. Коли дипломатичний тиск не зміг забезпечити ці цілі, Росія обрала військову ескалацію, прагнучи відновити контроль над Україною та зміцнити свої позиції у переговорах із Заходом. До лютого 2022 року стало ясно, що існуючий європейський порядок безпеки був зруйнований. Українці обрали опір, а не капітуляцію, тоді як політичне керівництво та збройні сили залишилися єдиними у захисті країни.

Фундаментальні зміни

За останні 15 років Україна пройшла довгий шлях від країни з хистким поглядом на європейську інтеграцію до країни, яка стала символом боротьби за європейську єдність. Останні п’ять років цієї подорожі були фундаментальними не лише для України, оскільки вони сприяли низці структурних змін у Європі.

Підтримка України у війні проти Росії безумовно вимагає зусиль, фінансової підтримки та подолання викликів у рамках ЄС. Однак саме «український фактор» тепер є тригером, що запустив масштабну кампанію з реформування самого ЄС — для посилення його оперативних можливостей, оборонних здатностей і здатності до суб’єктності перед обличчям глобальних геополітичних змін. Це відбувається у час, коли США переглядають свої пріоритети, а в інших частинах світу формуються нові осі впливу — з Китаєм.

Для України повномасштабна війна принесла величезні втрати. Сотні тисяч загиблих або поранених, близько п’ятої частини країни перебуває під російською окупацією, а повторні обстріли цивільної інфраструктури та багаторічна війна серйозно пошкодили економіку. Україна заплатила цю ціну не лише за захист своєї суверенності та незалежності, а й щоб запобігти російській перемозі, яка мала б далекосяжні наслідки для безпеки Європи. Вимоги Москви 2021 року щодо НАТО показали, що її амбіції виходили далеко за межі України і включали фундаментальну ревізію безпекового порядку після холодної війни в Європі.

Водночас війна прискорила зміни, які вже були помітні за попередні 15 років. Агресія Росії зміцнила національну згуртованість і зменшила політичну важливість багатьох регіональних та ідеологічних розбіжностей, які раніше намагалися використовувати політики. Українці й досі не погоджуються щодо внутрішніх політичних питань, але тепер існує набагато ширше консенсус щодо незалежності країни, її європейської орієнтації та необхідності протистояти російській домінації. Зміцніла громадянська та політична ідентичність України, яка, ймовірно, визначатиме відновлення та майбутній розвиток країни.

Війна також серйозно підірвала ідею цілісного «пострадянського простору», яка досі присутня у деяких європейських і американських політичних концепціях. Досвід України показав обмеження підходу до колишніх радянських республік як до єдиної політичної або культурної сфери. Він також рішуче поставив під сумнів твердження Кремля, що українці та росіяни — «один народ» і тому мають спільну політичну долю.

Символ стримування 

Російсько-українська війна значно послабила міжнародну позицію Росії і сприяла ширшому руйнуванню її впливу. Довгостроковий енергетичний важіль Москви над Європою суттєво зменшився, зменшивши її здатність використовувати нафту і газ як інструменти політичного тиску. Водночас уряди, що підтримували особливо тісні стосунки з Росією, стикнулися з зростаючими внутрішніми викликами. В Угорщині уряд Віктора Орбана зазнав вирішальної поразки на виборах 2026 року, причому його підхід до України став частиною ширшої політичної дискусії щодо зовнішньої політики країни.

Вперше за десятиліття Росія також втрачає позиції у регіонах, які раніше вважала своєю традиційною сферою впливу, зокрема у Південному Кавказі та Центральній Азії. Армения є одним із найяскравіших прикладів. Перевибори Нікола Пашиняна підтвердили поступовий рух країни до тіснішого політичного та економічного співробітництва з Європою, попри зростаючі напруженості у відносинах із Москвою. Цей зсув символічно підкріплений проведенням саміту Європейської політичної спільноти у Єревані та візитом Зеленського до Арменії у травні 2026 року.

Подібний, хоча й більш обережний процес спостерігається й у Центральній Азії. Уряди регіону продовжують підтримувати робочі стосунки з Москвою, але водночас розширюють співпрацю з Китаєм, США, Туреччиною та іншими партнерами. Це диверсифікація поступово зменшує домінуючу роль Росії.

Здатність України чинити опір Росії була особливо важливою для Молдови. Кишинів давно побоюється, що Москва може використати Придністров’я для дестабілізації країни або посилення військової присутності там. Такі ризики були б значно більшими, якби російські сили успішно просунулися вздовж чорноморського узбережжя України та захопили Одесу, тим самим створивши сухопутний коридор до Молдови.

Україна також допомогла відновити порядок розширення ЄС на схід. Разом із Молдовою вона просунулася до тіснішої європейської інтеграції, а дві країни дедалі більше координують свої відповіді на виклики безпеки та енергетики, що походять із Росії. Молдова зберегла проєвропейський курс, незважаючи на тривалий політичний тиск і спроби дестабілізації. Ці події свідчать про ширше перетворення міжнародної ролі України. Країна вже не є просто об’єктом конкуренції між великими державами, а стає все більш впливовим регіональним актором, здатним кинути виклик російським інтересам і формувати широку європейську повістку.

 Насамкінець, Україна зміцнила свої партнерські стосунки з провідними європейськими державами, зокрема Німеччиною, Францією, Великою Британією, Польщею та Італією, а також розвинула тісніші форми співпраці з країнами Північної Європи та Балтії і поглибила стратегічні відносини з США. Україна таким чином закріпила за собою статус важливого європейського політичного та безпекового актора — позицію, яку важко було уявити 15 років тому.

Майбутній член ЄС

Влітку 2026 року Україна досягла ще однієї історичної віхи у своєму європейському інтеграційному шляху: відкриття перших переговорних кластерів у рамках її вступних переговорів із Європейським Союзом. Те, що здавалося дуже малоймовірним 15 років тому — коли частина політичної еліти прагнула тісно пов’язати Україну з Росією — стало конкретною політичною реальністю та видимим шляхом до членства.

Звичайно, амбіції України не здійсняться за одну ніч, і швидке вступлення через скорочену процедуру малоймовірне. Країна ще стикається з довгим і вимогливим процесом реформ і інституційних змін, ускладненим тривалою війною. Однак Україна вже зробила фундаментальний крок, встановивши чіткий і все більш ускладнюваний шлях до європейської інтеграції.

Ширше, останні 15 років були періодом глибоких політичних і національних трансформацій. Україна стикнулася з викликами, які могли б зруйнувати її державність або позбавити її суверенітету. Натомість вона продовжує захищати свою незалежність і прагне зайняти міцніше місце у новому європейському та міжнародному порядку. Водночас вона закладає підвалини для відновлення після війни і розвитку майбутніх поколінь.

Майбутнє місце України в Європейському Союзі тепер здається набагато більш реалістичним, ніж 15 років тому. Залишається питання щодо форми її майбутніх безпекових угод: чи вони в кінцевому підсумку будуть закріплені у членстві в НАТО, чи у якійсь іншій посиленій європейській системі безпеки. У будь-якому разі, Україна, ймовірно, відіграватиме важливу роль у формуванні майбутньої архітектури безпеки Європи.

 

Антон Найчук — директор Ради Східної Європи, що базується у Варшаві.