Рак під час війни: як пацієнти в Україні борються на два фронти

Щороку в Україні діагностують рак у понад 100 000 людей. Однак цифри можуть створювати враження, ніби рівень захворюваності на рак знижується. Згідно з даними Національного канцер-реєстру, у 2019 році було зареєстровано 138 509 випадків, у 2023 році — 122 842, а у 2024 році — 124 801 (дані за 2025 рік ще перевіряються).

До найпоширеніших видів раку належать рак молочної залози (22,2 відсотка) і рак матки (10,1 відсотка) серед жінок, а також рак передміхурової залози (14,9 відсотка) і рак трахеї, бронхів та легень (13,3 відсотка) серед чоловіків.

«Ці цифри важко інтерпретувати. Через війну ми не маємо достовірної картини захворюваності на рак», — каже Арман Качарян, медичний директор Національного інституту раку.

«Це стосується людей на тимчасово окупованих територіях і в прифронтових регіонах, де доступ до діагностики обмежений. Також це стосується багатьох людей, які були переміщені в межах України, і мільйонів тих, хто виїхав із країни, отримав тимчасовий захист за кордоном і в багатьох випадках — безкоштовне лікування раку. Тож зараз ми не можемо сказати, чи знижується, чи зростає рівень захворюваності на рак в Україні».

За словами Качаряна, війна також впливає на те, наскільки рано виявляють рак. До Національного інституту раку прибуває більше пацієнтів із захворюванням на пізніх стадіях. В інституті називають кілька причин.

Лікарні та склади як мішені

Російські війська дедалі частіше атакують пасажирські потяги, а удари продовжують пошкоджувати медичну інфраструктуру. За даними Міністерства охорони здоров’я, станом на 1 вересня 2026 року було пошкоджено або зруйновано 2 687 об’єктів 854 закладів охорони здоров’я. Найбільше постраждали Харківська, Донецька, Дніпропетровська, Херсонська, Миколаївська та Київська області.

Атаки також вражають склади, де зберігаються медичні товари. 3 вересня російський удар пошкодив логістичний комплекс «Біокон» у Бориспільському районі Київської області — один із найбільших фармацевтичних складів країни. Також атак зазнали дистриб’ютори ліків, зокрема Optima-Pharm, Universal Logistic, BaDM та інші.

«Коли склади постачальників пошкоджені, лікарні можуть раптово втратити доступ до речей, які здаються базовими, але є необхідними, — рукавичок, шприців. Саме тому лікарням потрібні кілька маршрутів постачання, резервні запаси та плани дій на випадок перебоїв», — каже Качарян.

Він додає, що коли люди зосереджені на виживанні й живуть у постійному стресі, профілактичні огляди легко відходять на другий план. Люди відкладають візити до лікаря, що підвищує ймовірність діагностування раку на пізній стадії.

Ріна Заїченко дізналася, що має рак, лише через кілька днів після весілля, влітку 2023 року. Все почалося з болю в нирці. Протягом місяця лікарі не могли визначити, що саме не так. Рівень креатиніну — показника, який використовують для оцінки функції нирок, — був надто високим для негайного проведення КТ із контрастуванням.

Коли лікарі нарешті виявили утворення в її нирці, один із них подумав, що це кіста, і сказав Заїченко повернутися через два місяці на контрольне УЗД. Потім інший лікар, який спостерігав за її випадком, припустив, що утворення може бути раковою пухлиною, і направив її до онколога, який це підтвердив. Лікарі направили Заїченко до фахівців Національного інституту раку, намагаючись врятувати їй нирку.

«На той момент я дуже мало знала про рак. Мені було страшно йти до онкологічного центру», — згадує Заїченко. «Спочатку лікар заспокоїв мене й сказав, що це лише друга стадія. Пухлина була маленькою, її мали видалити. Але перед операцією мені зробили КТ легень, і воно показало, що метастази вже є. Мій рак другої стадії перетворився на четверту».

Заїченко перенесла кілька операцій. Спочатку лікарі видалили пухлину з нирки, але зберегли саму нирку. Через шість місяців у ході двох окремих операцій вони видалили метастази з обох легень. Майже все її лікування було безкоштовним; платити довелося лише за деякі ліки. Але лікування в Києві принесло ще одну проблему: повітряні тривоги й атаки могли будь-якої миті його перервати.

«Тоді атаки були не такими інтенсивними, як зараз, але вони все одно додавали багато стресу. Після операції мені було важко ходити. У мене були катетер і дренаж. Тож коли лунала сирена, я фізично не могла просто встати й піти в укриття», — каже Заїченко.

Чоловік Заїченко служить у війську, тому не завжди міг бути поруч, коли вона його потребувала.

«Коли у вас рак, вам потрібна не лише медична допомога. Іноді вам потрібен хтось, хто допоможе дістатися потрібного кабінету, підтримає під час процедури або посидить поруч, коли вам страшно», — каже вона. «На щастя, моя мама завжди була поруч. Але онкопацієнтам часто бракує такої підтримки — особливо після операції, коли потрібно відвідати кілька кабінетів, підписати документи або знайти потрібного лікаря. Ви можете бути фізично виснаженими й не мати сил розібратися, куди йти і що робити».

Поза лікуванням — страх і виснаження

Рак — це не лише лікування. Пацієнтам доводиться ухвалювати десятки рішень, коли вони налякані, виснажені й не впевнені, що буде далі. Саме тому Заїченко вважає, що в онкологічних центрах мають працювати фахівці або волонтери, які допомагатимуть пацієнтам орієнтуватися в процесі: які аналізи здати, які документи зібрати, куди звернутися – а також надаватимуть емоційну підтримку.

Заїченко перебуває в ремісії вже два роки. Спочатку їй потрібно було проходити контрольні обстеження кожні шість місяців, а тепер вона приходить раз на рік. Це теж пов’язано з труднощами.

Лікарі рекомендують ПЕТ-КТ, оскільки це обстеження дає більше інформації, ніж стандартна КТ із контрастуванням. Проблема — зробити його. Лише три лікарні в Україні проводять ПЕТ-КТ — дві для дорослих і одна для дітей, — і всі три розташовані в Києві, через що виникають довгі черги. За направленням лікаря ПЕТ-КТ має бути безкоштовним у межах переліку діагностичних процедур, які покриває держава.

Черги настільки довгі, що багато пацієнтів платять власним коштом. Одне обстеження коштує 25 000–30 000 гривень (приблизно 500–600 євро). Навіть тоді все одно доводиться чекати.

«Цього літа я почала заздалегідь телефонувати, щоб записатися на наступне обстеження. У червні мені сказали зателефонувати ще раз у липні, коли відкриють запис. У липні я дізналася, що апарат ремонтують або обслуговують. Сказали, що запис відкриють у середині вересня, а найраніші обстеження вже були заплановані на листопад. На щастя, я можу чекати, бо перебуваю в ремісії. Але деякі люди чекати не можуть», — каже Заїченко.

Нестача апаратів ПЕТ-КТ пов’язана з вартістю обладнання, його обслуговуванням і дефіцитом спеціалізованих радіофармпрепаратів — речовин, термін придатності яких спливає протягом кількох годин і які не можна перевозити на великі відстані з Києва до інших регіонів.

У 2025 році Міністерство охорони здоров’я оголосило про плани побудувати ще два центри ядерної медицини. Один буде у Львові, на базі Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького у партнерстві з Львівським онкологічним центром. Інший — у Києві, на базі Національного інституту раку. Уже придбано два комплекси обладнання за 445,05 мільйона гривень (приблизно 8,7 мільйона євро). Циклотрон — основний компонент — виготовляється довго, а його доставку очікують не раніше липня 2027 року.

У червні 2024 року Олена Чумляр випадково виявила невелику ґульку біля ключиці – її було так легко не помітити, що спочатку вона майже не звернула на неї уваги. Приблизно через місяць вона відчула біль і звернулася до лікаря. Фахівець із захворювань молочної залози припустив, що це фіброаденома — доброякісна пухлина молочної залози, — але рекомендував зробити біопсію в онкологічному центрі.

«Коли прийшли результати, виявилося, що це одна з найагресивніших форм раку молочної залози. Він може швидко прогресувати, тому лікування розпочали негайно», — згадує Чумляр.

Вона почала з хіміотерапії, щоб зупинити прогресування пухлини, а потім перенесла операцію. В онкологічному центрі були всі необхідні їй ліки, тому лікування було безкоштовним. Іноді вона чула, що препарати не завжди доступні; коли запаси закінчувалися, пацієнтам доводилося шукати їх в інших містах і регіонах.  

«Мені пощастило: я пройшла всі шість курсів хіміотерапії без жодних перерв. Єдине, що могло перервати сеанс, — повітряна тривога», — каже Чумляр.

Через велику кількість пацієнтів було важко потрапити до лікаря-хіміотерапевта без попереднього запису. Вона приїжджала до онкологічного центру о шостій ранку, сподіваючись вчасно потрапити на лікування. Але якщо лунала повітряна тривога, все зупинялося: пацієнтів не приймали, а лікування могло відкластися ще надовше.

«Одного разу повітряна тривога почалася, коли я проходила хіміотерапію. Пацієнтів перевели в коридор, і я теж чекала там, досі під’єднана до крапельниці, поки тривога не закінчилася. Мені було фізично надто важко спускатися в укриття», — каже Чумляр.

Район навколо онкологічного центру часто обстрілювали ракетами та дронами Shahed, що додавало ще один шар страху. Попри це, вона завершила лікування, отримавши останню інфузію таргетної терапії в січні 2026 року. Тепер вона приймає гормональну терапію та регулярно проходить обстеження.

«Хоча мені вдалося пройти лікування без дефіциту ліків, я досі бачу перед очима ті нескінченні черги й вузькі коридори, переповнені людьми», — каже Чумляр. «Нам потрібна зрозуміліша система. Пацієнти не повинні стояти в черзі з шостої ранку, щоб отримати хіміотерапію. Також потрібно покращити комунікацію всередині лікарень. Ми розуміємо, що всі перебувають у стані стресу, але медичні працівники також мають пам’ятати, через що проходять онкопацієнти. Вони борються із серйозною хворобою на додачу до всього, що принесла їм війна».

Виклики, які принесла війна

За словами Качаряна, виклики, з якими стикаються медичні заклади, змінювалися протягом повномасштабного вторгнення. У 2022 році однією з найбільших проблем було отримання ліків і медичних товарів: через закриття повітряного простору України транспортування стало значно складнішим.

Водночас мільйони людей переїхали. Жителі північних, східних і південних регіонів, постраждалих від війни, перебралися до безпечніших центральних і західних міст, а медичні працівники переїхали разом із ними. Деякі лікарні майже спорожніли, тоді як інші були переповнені.

«Спочатку люди навіть не знали, чи зможуть продовжити лікування, де отримати ліки і що буде далі», — каже Вікторія Романюк, президентка «Афіни. Жінки проти раку», неприбуткової організації, яка представляє понад 50 000 онкопацієнтів. «Пам’ятаю один київський онкологічний центр, де пацієнтів, які могли пересуватися самостійно, виписали, а тих, хто перебував у реанімації або відновлювався після операції, перевели в укриття, де лікарі продовжували їх лікувати. Це було неймовірно стресово і для пацієнтів, і для медичних працівників».

Ситуація поступово покращилася, але війна принесла нові виклики: відключення електроенергії та атаки на критичну інфраструктуру. Щоб зробити лікарні більш самодостатніми, уряд та міжнародні донори профінансували генератори, свердловини, насоси і, де це можливо, автономні системи опалення.

«Повітряні тривоги залишаються складною проблемою для лікарень. Коли триває операція, її не можна зупинити. Персонал знає про ризики, плани евакуації розроблені, а укриття обладнані. Але важко створити єдину чітку процедуру реагування на всі повітряні тривоги. Кожна ситуація різна, тому лікарні мають оцінювати її окремо й ухвалювати гнучкі рішення», — каже Качарян.

Постійний стрес і вигорання

За словами Качаряна, багато проблем у медичних закладах зводяться до поганої комунікації. Постійний стрес тримає всіх у напрузі, тому особливо важливо, щоб адміністратори, медичні працівники та пацієнти виявляли взаємну повагу.

«Адміністратори мають постійно спілкуватися і бути готовими вислухати скарги як персоналу, так і пацієнтів. Медичні працівники повинні розуміти, що люди приходять до лікарні не тому, що їм так хочеться. У них є потреба, часто серйозна. На додачу до стресу через війну вони мають справу з тяжкою хворобою. Пацієнтам, своєю чергою, потрібно пам’ятати, що лікарі працюють під величезним тиском», — каже він.

Наразі Національний інститут раку не має значного кадрового дефіциту, додає Качарян. Деякі працівники, які виїхали, повернулися, а чоловіків-працівників звільнили від мобілізації. Однак вигорання залишається серйозною проблемою. Медичні команди роками працювали під час повітряних тривог і атак. Навіть дорога на роботу тепер стала складнішою: затори й затримки громадського транспорту посилюють навантаження.

«Війна і весь накопичений стрес впливають на взаємодію пацієнтів та медичних працівників і можуть провокувати конфлікти», — каже Вікторія Романюк. «Але важливо не звинувачувати одну зі сторін. Зараз і пацієнти, і лікарі потребують взаємної поваги, розуміння та підтримки».

Цю статтю підготовлено в межах спільного проєкту PULSE. Статтю вперше опублікувало видання Rubryka.

Ірина Троян — українська журналістка. Вона здебільшого працює над темами, пов’язаними з освітніми викликами та інноваціями в Україні, і співпрацює з Vchysia.Media та Rubryka.