Немає чоловіка — немає правди. Але гроші є.

Авторство вислову «Краще плакати в лімузині, ніж бути щасливою в автобусі» приписують різним представникам вищого суспільства або людям, які намагаються пробитися до вищого суспільства. Як кажуть у житловому масиві П’єштян, «золотошукачкам».

Мемуари Белль Берден Чужі (Strangers) показують, що гроші, хоча й не гарантують щастя, у разі життєвих негараздів здатні суттєво пом’якшити їхній вплив. Вони також показують, що, хоча попкультура стереотипно називає золотошукачками жінок, чоловіки значно більше виграють від інституції шлюбу. Жінки ж, навпаки, зазвичай найбільше потерпають економічно від його розпаду.

Берден походить з однієї з найбагатших американських родин — Вандербільтів: її бабуся Бейб Пейлі вже належала до нью-йоркської еліти, ходила на вечірки разом із Труменом Капоте. Життєвий шлях Белль розвивається як у романтичному фільмі — аж до моменту, коли на початку пандемії ковіду чоловік раптово покидає її заради іншої жінки. У цей момент вона усвідомлює, що людина, з якою прожила двадцять років, є для неї чужою, а чужими для неї є також усі рахунки, документи на майно, податкові декларації, страхові поліси тощо. Вона хоч і здобула юридичну освіту, до шлюбу працювала лише недовго, а після народження дітей чоловік не дозволив їй працювати (sic!).

«Ми уклали між собою неписану угоду: він буде цілковито присвячувати себе роботі, а я — турботі про дітей. Часом я сприймала це як несправедливість, здебільшого тоді, коли була в стресі, коли хтось із дітей хворів або коли вони влаштовували істерики через якусь дрібницю. Але більшу частину часу мені подобалася його пристрасна відданість роботі. Це справляло враження, і мені здавалося гідним поваги, що він жертвував роботі стількома годинами, був зразковим працівником і наполегливо працював, щоб у довгостроковій перспективі фінансово забезпечити нашу родину».

Якщо не зважати на сліпоту протагоністів щодо власних привілеїв, ця історія нічим не вирізняється. Менших циніків, ніж я, хіба що вразить, наскільки хірургічно точно й холоднокровно чоловік покинув не лише партнерку, а й власних дітей. Хронологічна оповідь і виснажливе перерахування деталей подружнього життя нудять читачів. Книга стає цікавішою, якщо підійти до неї як до детективу, у якому ви хочете розкрити не те, хто вбивця, а те, хто насправді золотошукач. Розлучення, мов рушниця Чехова, висить на стіні, і від моменту знайомства центральної пари ви шукаєте нитки, з яких можна було б сплести ідеальний злочин: одружитися з багатою спадкоємицею, змусити її виносити й народити трьох дітей і роками отримувати вигоду від її неоплачуваної праці, пов’язаної з дітьми та господарством, поки ти будуєш кар’єру, заробляєш мільйони й напевно лише випадково забуваєш переписати невигідний для неї шлюбний контракт.

Не знаю, кого під час читання я ненавиділа більше: Джеймса за його безмежну нахабність (коли він прийшов додому зібрати речі, то попросив невдовзі вже колишню дружину приготувати йому сендвіч у дорогу) чи Белль за її сліпоту й наївність (Вона справді приготувала йому той сендвіч! І навіть не плюнула в нього!). Коли вона за власні гроші зі своєї спадщини купувала їхню нью-йоркську квартиру, оформлену на них обох, я лише підняла брови, але коли за власні гроші вона також купила спільний будинок для вихідних на Мартас-Віньярді (яке кліше!), я кричала. Звісно, під час розлучення партнер хотів відібрати в неї цей будинок.

Хоча розлучення боляче вдарить по фінансах Белль, авторка дещо драматизує його наслідки. Так, існувала загроза, що їй доведеться продати нерухомість, яку вона сама придбала, щоб виплатити партнерові, який не вклав у неї ані цента. Однак їй ніколи не загрожувало опинитися без засобів до існування на вулиці.

«Я припускала, що нам обом доводиться затягувати паски, щоб ми могли дозволити собі наше спільне життя. Я не знала, що він заробляв мільйони доларів на рік. Я не знала, як накопичувалися його статки. Він знав про мене все, знав, де знаходиться кожен мій долар, а я про нього нічого не знала. Він цього не приховував. Я вирішила не дивитися. Я вирішила не знати».

Реакції «пристойних родин» із заміського клубу на їхній розрив свідчать про подвійні стандарти, які американська еліта застосовує до чоловіків, що покидають родину й махнули рукою на дітей, і до жінок, які дозволяють собі здіймати хвилю та відкрито говорити про власний досвід. Адже спочатку Берден опублікувала історію розпаду своїх стосунків як есе в популярній рубриці New York Times Modern Love. Там вона й могла залишитися — не було потреби розширювати її до книжкового формату. Знаєте, як у корпораціях кажуть: «Ця зустріч могла бути електронним листом»? Замість читати цю книжку напишіть електронного листа ви — своєму фінансовому радникові чи радниці — і разом перегляньте сімейні фінанси.

Белль Берден: Чужі. Tatran, 2026.

Авторка працює у сфері маркетингу