Жовтень у Парижі
Kapitál
«Одного дня ми мусимо написати історію власної незначущості — розкрити щільність нашого нарцисизму». Ролан Барт, Імперія знаків Якщо людина хоче зрозуміти сутність історії, достатньо порівняти Ірода з ранньою пресою, пише Вальтер Беньямін у своєму есеї Париж, столиця ХІХ століття. Погляди на те, що стоїть за масовими протестами у Франції, здебільшого виникають залежно від того, з якої частини сучасного світу походить їхній автор чи авторка. Якщо ви з тих європейських країн, у яких після 1989 року величезну кількість людей поступово захопила нормалізована уява про цивілізаційну універсальність євроатлантичного світу, ототожнена з необмеженим капіталізмом, ви, найімовірніше, говоритимете про змову Китаю, Ірану, ісламістів чи Росії, які атакують із глобальних «джунглів» «сад Європа». Якщо ви з Франції або просто не вважаєте західні метрополії небесною кав’ярнею, де люди, мов ящірки Бодлера, гріються на сонці просто біля входу до раю, і до того ж вам пощастило «не боятися» приєднатися до протестувальників, ви говоритимете, що люди хочуть «лише» дозволити собі їжу, здобути добру освіту й не боятися залишитися без даху над головою. Та якби ж лише там! Протести по всій Європі й у всьому сучасному світі показують, що люди ситі по горло соціальною нерівністю, подвійними стандартами права на «людяність» і підтримуванням культивованого уявлення, ніби колоніалізм завершився проголошенням незалежних держав. І що вони відмовляються вважати суспільство, захоплене мільярдерами за щедрої допомоги сфабрикованої згоди східноєвропейської напівпериферії, омріяним вільним світом для всіх «спритних». Париж — не сон Навіть коли я вперше приїхала до Парижа, був жовтень. Прекрасна тепла осінь, і з Gare du Nord я рушила просто на Монмартр, де поспала на лавці. Один із перших паризьких образів у моїй пам’яті — темношкіра жінка, яка увійшла до Сакре-Кер одразу за мною. Вона гаряче перехрестилася, схилилася до землі, і я побачила, що молиться не лише вся її душа, а й у тремтінні її тіла — всі бажання людей, чиї долі привели її сюди. З корони жарких полум’їв на мене глянула Діва в Шартрі Кров вашого Святого Серця мене облила на Монмартрі Я хворію від цього, коли чую ті благословенні слова Любов, від якої страждаю, — моя таємна недуга І образ, що опанував тебе, допоможе пережити тривогу й безсоння Завжди при тобі живе той образ, що тікає без вороття... З поглядом, сповненим вогню, вона вийшла назовні й розчинилася в морі селфі-палиць. На одній зі стін світився напис, нанесений спреєм: «Париж — не сон». Коли 17 жовтня цього року я вийшла з метро приблизно за дві зупинки від Площі Республіки, де о чотирнадцятій годині мала розпочатися чергова велика оголошена демонстрація, я непомітно влилася в натовп молодих людей, які прямували в тому самому напрямку, що й я. Мене охопило приємне відчуття усвідомлення того, чому я зрештою полюбила Париж багато років тому. Місто, майже міфологічне в уяві людей усього світу, для мене ніколи не було «сном» і особливо мене не приваблювало. Надто сучасне, надто відоме, хиже й безжальне, надто ідеалізоване, надто сконструйоване, шикарне. Однак я недооцінила непереборну чарівність зворотного боку цього казана сучасності, лабораторії європейської історії та контрастів, обіцянки надії для всіх вигнанців світу. ... У сльозах бачиш бідних емігрантів, що від’їжджають Вірять у Бога, жінки моляться, годують дітей Їхній запах наповнює залу вокзалу Сен-Лазар Як три царі, вірять у свою зорю, у майбутній успіх Думають, що в Аргентині їхня доля зміниться І що повернуться додому, коли наживуть статки Одна родина несе червоний прапорець, як і ви — своє серце Цей прапорець і наші сни однаково примарні Дехто з емігрантів затримується й живе тут У барлогах вулиць Розьє або Екуф Часто я бачив, як увечері вони виходять подихати повітрям Рідко зрушують із місця, мов шахові фігурки Найчастіше це євреї та їхні жінки в перуках Безкровні, вони чатують біля темних крамниць... Хіба що згаданих євреїв сьогодні в барлогах замінили алжирці, тунісці, сенегальці, конголезці чи люди з занепалої французької провінції, які не можуть знайти собі місця в безжальній машині великого міста. Немає у світі такої поеми про сучасність, як Zone ( Зона ) Аполлінера. Ти в Парижі, допитаний суддею, як злочинець заарештований і до в’язниці посаджений... Є щось піднесене в тому, що попри історичні несправедливості й відмінності, які віддаляють одне від одного людей усіх соціальних верств і походжень, на паризьких демонстраціях панував саме той універсалізм, про необхідність якого писав Іммануїл Валлерстайн. Це відбувалося в час, коли після вбивств в Іраку та фактичного зрівняння Ракки й Мосула із землею чітко показувалося, що попередня універсалістська ідея виключно європейського походження ніколи не може бути справедливою — вона завжди буде расистською і як така потенційно породжуватиме фашизм. Free trade , вільна торгівля, нав’язувана канонерками й бомбами з комп’ютерним наведенням, спрямовуватиме свої прибутки майже виключно фінансовим елітам Західної Європи та держав білого поселенського колоніалізму в Північній Америці й Австралії. А свобода праці стане евфемізмом для рабської праці. Об’єднаний народ ніколи не буде переможений Люди навколо мене вимагають на плакатах саме того, що вже місяць є головною причиною протестів: кращої освіти, кращих умов для житла, менш расово зумовленого доступу до якісних умов життя, відмови від влади олігархії та підтримки озброєнь. Переважають студентки й студенти, добре помітні профспілковці та профспілковиці, а також жовті жилети. Люди з Латинської Америки висловлюють підтримку співвітчизникам удома, які приблизно в цей самий час стикаються з жорстокими поліцейськими репресіями в Аргентині, особливо в Буенос-Айресі. А як я пізніше дізнаюся з джерел, що подають інформацію з Америк, репресій зазнають також учасники зібрань і маршів в Еквадорі, Колумбії, Бразилії та США. На паризькому бульварі люди спускають із балконів полотна з написами «Митці з вами» та створюють імпровізовані камерні оркестри, які грають Азнавура, Quilapayún, Інтернаціонал . Суспільство тут саме таке — інтернаціональне. Париж і досі певним чином є столицею світу, як назвав його напередодні Другої світової війни Вальтер Беньямін. Коли я вибігаю сходами на підвищену частину бульвару, краєвид підносить дух. Колона демонстрантів не має кінця. З одного боку вже вимальовується статуя Маріанни на Площі Республіки, з іншого накочується ріка людей, які співають. Мелодії задають мешканці, що спостерігають із вікон, і маса внизу підхоплює їх. Поки світові новини вже готують перші формулювання про жорстоких демонстрантів та ісламістів, у Парижі люди співають Emmenez-moi (Заберіть мене) Азнавура й пливуть до Площі Республіки, де цю пісню вже грає Orquesta del Nuevo Mundo. Усі знають її слова : «Заберіть мене на край світу, заберіть мене в країну чудес…» Над головами майорять французькі прапори, іноді прапори інших держав, а де-не-де палестинський прапор або плакат. Незабаром я прочитаю, що Біньямін Нетаньягу дорікнув Еммануелю Макрону за його дружнє нагадування стриматися у винищенні Гази — якщо я цього не зроблю, вони доповзуть до твого Парижа, ти цього хочеш?! Але зараз я бачу, що, як і інші прапори, прапор Палестини є маніфестом: сучасне суспільство, якого хочуть протестувальники, має бути іншим, ніж дотепер. Те суспільство визначає військове ставлення вищої раси й класу до «джунглів», на які він націлюється із садової альтанки. Його ще не встигли «цивілізувати» вирубуванням лісів, приватизацією ресурсів, генетично модифікованою їжею, геноцидом і штучним інтелектом. На початку ХХ століття тодішній президент США Теодор Рузвельт сформулював це чітко: «Ми продовжуватимемо вбивати їх доти, доки вони не навчаться слухатися нашої зброї». Тут ми топимо алжирців Посеред Площі Республіки гуркіт поступово починає переважати над мелодією оркестру. Я не бачу їх у натовпі, але очевидно, що музикантів і музиканток спіткала така сама доля, як і нас унизу. Печіння в очах стає нестерпним, на задньому плані гуркочуть постріли. Люди намагаються залишити площу, але це вже неможливо: виявляється, що виходи на всі бульвари перекрили поліцейські кордони. Якщо хочеш піти, отримаєш по голові. Усі тиснуться, натовп густішає. Я помічаю, що на статуї Маріанни вдягнений жовтий жилет. З одного боку напис «Жовтень 2026, поліція калічить студентів», з іншого — «Жовтень 1961, поліція топить алжирців». У натовп падає граната, спалахує паніка, і якщо ми їй піддамося, то затопчемо одне одного. Я задихаюся, майже нічого не бачу, не можу вдихнути. Чоловік у чорній балаклаві та плавальних окулярах підхоплює мене під руку: «Пані, ви в порядку?» І відводить до найближчої стіни. Він показує, як тримати голову, а коли я вдихаю, закапує мені очі. Хтось вигукнув би: ось один із маскованих вандалів! Але невдовзі і я виглядаю так само: обличчя обмотане шарфом, а замість плавальних окулярів — хоча б сонцезахисні, якщо хочу витримати. Незабаром я помічаю, що роздавання крапель і попередження, куди тікати, є звичними — люди співпрацюють, допомагають одне одному. Коли я відступаю разом з іншими, на місці залишаються лише останні групки людей, що задихаються, та гурти молодих чоловіків, які кидають каміння в поліцейських. Я ніяк не можу зрозуміти, чому удар кийком отримує молода жінка з хусткою на голові, яка підводиться із землі, і чому поліцейські кордони раптом кидаються на наш натовп, тоді як тих, хто намагається повертати їм удари, поліцейські не чіпають. Однак я бачу очевидне цілеспрямування поліції проти французів іншого кольору шкіри. Чи то в тому, що їх зображують як основні групи волоцюг, чи то в тому, що «кольорові» жінки отримують набагато більше, ніж ми, решта. Це довга історія глибоко вкоріненого расизму, який дає змогу уряду Макрона й поліції застосовувати брутальне насильство до демонстрантів і водночас нацьковувати їх одне на одного. У Франції після довгих років мовчання увагу зосередили на фільмі Жовтень у Парижі , який 1961 року таємно зняв аматор, за професією імунолог, Жак Панієль. Документальний фільм про безпосередню поліцейську жорстокість щодо повстання алжирців у Парижі під час алжирської війни був цензурований аж до 2011 року. Паризький префект Моріс Папон започаткував так звану паризьку різанину, оголосивши сувору нічну заборону, яка стосувалася лише алжирських іммігрантів. У демонстрантів — приблизно 40 тисяч беззбройних чоловіків, жінок і дітей — поліція стріляла, била їх кийками й ще живими кидала в Сену. Відповідальність за ці дії визнав лише 2012 року президент Франсуа Міттеран. Dior горить! Безлюдним бульваром мчать поліцейські, натовп із Площі Республіки практично розігнаний, переді мною і позаду — палаючі барикади з шин і велосипедів. Тепер я вже спокійно пробираюся поміж ними до улюбленої пивниці на Rue Saint Denis. Я люблю цю гарну вулицю промислу й праці що лежить у Парижі між авеню де Терн і вулицею Омон-Тьєвіль... Вуличні бої перемістилися саме туди. З диму перед розбитим Monoprix постають силуети сидячих бездомних, які п’ють молоко й пережовують їжу, принесену їм мародерами після їхнього нальоту. Моя пивниця здається зачиненою, але коли я стукаю, мене впускають і без запитань наливають вина. Я почуваюся як у вітальні знайомих. І знову в голові блискає Аполлінер: Ти стоїш над цинковим листом у шинку п’яниць П’єш поміж нещасними каву за два су... Португальські власники пивниці не є жодними нещасними. До Парижа вони приїхали як частина великої португальської хвилі біженців у 60-х і 70-х роках минулого століття й не почуваються комфортно, коли про них говорять як про іммігрантів. Поки перед вікнами бару густішає дим, вибухають петарди, горить автомобіль і починаються переслідування, інформаційні команди з усього світу транслюють репортажі про протест, так би мовити, з нашої вулиці. У них майже нічого не згадується про сотні тисяч мирних демонстрантів, нічого з того, що бачила і я. У них не згадується й те, що макронізм майже десять років грабує країну на користь мільярдерів. Статки деяких із п’ятисот найбагатших французьких родин, за даними Attac France, з 2017 року більш ніж подвоїлися. Під час пандемії COVID-19 вони зросли приблизно на 170 мільярдів євро й на половину перевищують сукупні статки найбідніших, що у вісім разів більше, ніж 1980 року. Крім того, Франція досі має великий вплив на економіки кількох своїх колишніх африканських колоній через власну валютну політику. І належить до найбільших експортерів зброї у світі. Однак нічого з цього не називають мародерством. Я згадую, як колись Владімір Годар у зв’язку зі знищенням святих місць на Близькому Сході запитав мене, чи можу я уявити, як Європа відреагувала б на знищення ватиканського храму. Тепер на Єлисейських полях горить Dior, і здається, ніби більшої апокаліпси світ ще не бачив. У мародерстві й у тому, як до нього ставиться поліція, звісно, немає нічого піднесеного. Ті, у кого зникли діаманти на сотні тисяч із вітрин у розкішних районах, імовірно, мають страховку на таку саму суму. А перед найближчими заворушеннями поліція вже спорудила навколо них барикади. Але що сказати тим, чиї маленькі сімейні підприємства залишилися з розтрощеним склом, а роки праці вмить перетворилися на попіл? До речі, дуже часто це саме друге чи третє покоління іммігрантів із Північної Африки або Португалії чи інших європейських країн. Моя португальська господиня пивниці підходить до бару й повідомляє: «Вони вже взялися за оптику поруч». Я виходжу на вулицю й спостерігаю, як розпалена група приблизно з десяти людей намагається залізною ролетною шторою пробитися до маленької крамниці. Моя «проповідь» про шкідливість насильства, та ще й із вином у руці, мабуть, була б марною. Тож я лише здивовано запитую себе, чому запланований грабунок аж ніяк не спонукає потоки поліції, що сунуть, зупинити й не допустити мародерства. Натомість вони мчать до пожежної машини, у яку, як пояснює літня пані, що стоїть поруч, нібито агресор кидає гранати. Коли нарешті пожежник освіжає гаданого агресора водою зі шланга, виявляється, що це був провокатор із поліції. Кому вигідно маскувати причини протестів? Немає ефективнішої зброї, за допомогою якої істеблішмент і крайні праві, проти яких він нібито виступає, можуть утримувати поводи пропаганди й влади, ніж підбурювання окремих сегментів «плебсу» одне проти одного. Особливо тоді, коли наближаються весняні президентські вибори й уже сьогодні над барикадами ясно, що центристи та крайні праві Марін Ле Пен ближчі одне до одного, ніж будь-коли раніше, — у прагненні захистити капітал кількох груп від так званих радикальних лівих Жана-Люка Меланшона та «Нескореної Франції» (La France insoumise). Це, очевидно, є також причиною того, чому на нашій переляканій напівпериферії «продається» уявлення про (білих) протестувальників як про божевільних більшовиків, що прагнуть пограбувати чесно зароблений капітал мультимільйонерських концернів, і про (чорних) варварів, готових живцем пожерти білих. У результаті навіть пересічний (чесько)словацький демонстрант проти «фіцеряду» за комп’ютером і глядачка перед телевізором бачать у маршових натовпах те, чого я ніяк не можу побачити: самі «чорношкірі й араби», жодних розлючених (білих) студентів чи пенсіонерів! Не бачите? Це араби!!! Колонізований розум завжди надмірно намагатиметься зберегти обличчя свого пана, замість спробувати зібрати власну гідність — ці слова Франца Фанона належать і чорним, і білим. Ці протести — про людську гідність Сьогодні ти йдеш Парижем, жінки позначені кров’ю Це було на схилі краси, згадувати про це мені не хочеться... Так, усе саме так, як я почала цей текст. Погляди на те, що стоїть за масовими протестами у Франції, здебільшого виникають залежно від того, з якої частини сучасного світу походить їхнє авторство. А також залежно від того, наскільки чесно воно здатне поставитися до повністю оголеної дійсності: сучасний світ у своїй одержимості споживанням, індивідуалізмом, зарозумілістю й технократичною владою розкрив щільність свого нарцисизму. Поки мільярдери граються з літаючими автомобілями, а штучний інтелект починає нагадувати сучасний еквівалент таборів знищення, люди від Португалії через Іспанію, Францію, Німеччину, Албанію, Грецію чи Італію аж до Південної та Північної Америки хочуть, щоб ми могли жити гідним життям. Тому вони протестують. Покоління змінилися. Сьогодні люди розуміють, що сучасність більше не може ґрунтуватися на перегонах і поглибленні прірв, бо це веде до фрустрації та нерівності. А їхнім результатом завжди є насильство. І зрештою війна. Не варто розчаровуватися, якщо ви випадково прийшли до паризького музею подивитися на картини його славних революцій, а на вулиці вас застала справжня революція. У світі, де можливість демократії вкрали концерни мільярдерів та їхні роботи, нерозумно дивуватися, що люди зрештою починають вимагати простої людяності. «Дуже важливо зрозуміти, хто насправді чинить насильство: ті, хто спричиняє страждання, чи ті, хто йому опирається?» Питання Кортасара — не лише філософське. Сьогодні немає доречнішого місця, де його можна поставити, ніж у Парижі перед найстарішими торговельними пасажами світу, які виросли як символи «всесвіту фантасмагорій», що нині хитається в самих основах. А ти п’єш той пекучий спирт, мов біль життя Твого життя, яке ти п’єш, мов алкоголь Хочеш пішки йти додому й звертаєш убік до Отейля Спати поміж своїми ідолами з Океанії та Гвінеї Це Христоси іншої віри й інших богослужінь Нижчі Христоси темних надій і прагнень Прощавай, прощавай, ти сонний Сонце, відтята голова Котиться кук-ку Уривки з поеми Зона Ґійома Аполлінера наведено в чеському перекладі Карела Чапека. Авторка — перекладачка, публіцистка та есеїстка Текст створено за підтримки фонду Rosa Luxemburg Stiftung, представленого в Чеській Республіці. Видавець повністю відповідає за зміст; позиції, представлені в тексті, не обов’язково відображають позицію фонду.
«Одного дня ми мусимо написати історію власної незначущості — розкрити щільність нашого нарцисизму».
Ролан Барт, Імперія знаків
Якщо людина хоче зрозуміти сутність історії, достатньо порівняти Ірода з ранньою пресою, пише Вальтер Беньямін у своєму есеї Париж, столиця ХІХ століття.
Погляди на те, що стоїть за масовими протестами у Франції, здебільшого виникають залежно від того, з якої частини сучасного світу походить їхній автор чи авторка. Якщо ви з тих європейських країн, у яких після 1989 року величезну кількість людей поступово захопила нормалізована уява про цивілізаційну універсальність євроатлантичного світу, ототожнена з необмеженим капіталізмом, ви, найімовірніше, говоритимете про змову Китаю, Ірану, ісламістів чи Росії, які атакують із глобальних «джунглів» «сад Європа».
Якщо ви з Франції або просто не вважаєте західні метрополії небесною кав’ярнею, де люди, мов ящірки Бодлера, гріються на сонці просто біля входу до раю, і до того ж вам пощастило «не боятися» приєднатися до протестувальників, ви говоритимете, що люди хочуть «лише» дозволити собі їжу, здобути добру освіту й не боятися залишитися без даху над головою. Та якби ж лише там!
Протести по всій Європі й у всьому сучасному світі показують, що люди ситі по горло соціальною нерівністю, подвійними стандартами права на «людяність» і підтримуванням культивованого уявлення, ніби колоніалізм завершився проголошенням незалежних держав. І що вони відмовляються вважати суспільство, захоплене мільярдерами за щедрої допомоги сфабрикованої згоди східноєвропейської напівпериферії, омріяним вільним світом для всіх «спритних».
Париж — не сон
Навіть коли я вперше приїхала до Парижа, був жовтень. Прекрасна тепла осінь, і з Gare du Nord я рушила просто на Монмартр, де поспала на лавці. Один із перших паризьких образів у моїй пам’яті — темношкіра жінка, яка увійшла до Сакре-Кер одразу за мною. Вона гаряче перехрестилася, схилилася до землі, і я побачила, що молиться не лише вся її душа, а й у тремтінні її тіла — всі бажання людей, чиї долі привели її сюди.
З корони жарких полум’їв на мене глянула Діва в Шартрі
Кров вашого Святого Серця мене облила на Монмартрі
Я хворію від цього, коли чую ті благословенні слова
Любов, від якої страждаю, — моя таємна недуга
І образ, що опанував тебе, допоможе пережити тривогу й безсоння
Завжди при тобі живе той образ, що тікає без вороття...
З поглядом, сповненим вогню, вона вийшла назовні й розчинилася в морі селфі-палиць. На одній зі стін світився напис, нанесений спреєм: «Париж — не сон».
Коли 17 жовтня цього року я вийшла з метро приблизно за дві зупинки від Площі Республіки, де о чотирнадцятій годині мала розпочатися чергова велика оголошена демонстрація, я непомітно влилася в натовп молодих людей, які прямували в тому самому напрямку, що й я. Мене охопило приємне відчуття усвідомлення того, чому я зрештою полюбила Париж багато років тому. Місто, майже міфологічне в уяві людей усього світу, для мене ніколи не було «сном» і особливо мене не приваблювало. Надто сучасне, надто відоме, хиже й безжальне, надто ідеалізоване, надто сконструйоване, шикарне. Однак я недооцінила непереборну чарівність зворотного боку цього казана сучасності, лабораторії європейської історії та контрастів, обіцянки надії для всіх вигнанців світу.
... У сльозах бачиш бідних емігрантів, що від’їжджають
Вірять у Бога, жінки моляться, годують дітей
Їхній запах наповнює залу вокзалу Сен-Лазар
Як три царі, вірять у свою зорю, у майбутній успіх
Думають, що в Аргентині їхня доля зміниться
І що повернуться додому, коли наживуть статки
Одна родина несе червоний прапорець, як і ви — своє серце
Цей прапорець і наші сни однаково примарні
Дехто з емігрантів затримується й живе тут
У барлогах вулиць Розьє або Екуф
Часто я бачив, як увечері вони виходять подихати повітрям
Рідко зрушують із місця, мов шахові фігурки
Найчастіше це євреї та їхні жінки в перуках
Безкровні, вони чатують біля темних крамниць...
Хіба що згаданих євреїв сьогодні в барлогах замінили алжирці, тунісці, сенегальці, конголезці чи люди з занепалої французької провінції, які не можуть знайти собі місця в безжальній машині великого міста. Немає у світі такої поеми про сучасність, як Zone (Зона) Аполлінера.
Ти в Парижі, допитаний суддею,
як злочинець заарештований і до в’язниці посаджений...
Є щось піднесене в тому, що попри історичні несправедливості й відмінності, які віддаляють одне від одного людей усіх соціальних верств і походжень, на паризьких демонстраціях панував саме той універсалізм, про необхідність якого писав Іммануїл Валлерстайн. Це відбувалося в час, коли після вбивств в Іраку та фактичного зрівняння Ракки й Мосула із землею чітко показувалося, що попередня універсалістська ідея виключно європейського походження ніколи не може бути справедливою — вона завжди буде расистською і як така потенційно породжуватиме фашизм. Free trade, вільна торгівля, нав’язувана канонерками й бомбами з комп’ютерним наведенням, спрямовуватиме свої прибутки майже виключно фінансовим елітам Західної Європи та держав білого поселенського колоніалізму в Північній Америці й Австралії. А свобода праці стане евфемізмом для рабської праці.
Об’єднаний народ ніколи не буде переможений
Люди навколо мене вимагають на плакатах саме того, що вже місяць є головною причиною протестів: кращої освіти, кращих умов для житла, менш расово зумовленого доступу до якісних умов життя, відмови від влади олігархії та підтримки озброєнь. Переважають студентки й студенти, добре помітні профспілковці та профспілковиці, а також жовті жилети. Люди з Латинської Америки висловлюють підтримку співвітчизникам удома, які приблизно в цей самий час стикаються з жорстокими поліцейськими репресіями в Аргентині, особливо в Буенос-Айресі. А як я пізніше дізнаюся з джерел, що подають інформацію з Америк, репресій зазнають також учасники зібрань і маршів в Еквадорі, Колумбії, Бразилії та США.
На паризькому бульварі люди спускають із балконів полотна з написами «Митці з вами» та створюють імпровізовані камерні оркестри, які грають Азнавура, Quilapayún, Інтернаціонал. Суспільство тут саме таке — інтернаціональне. Париж і досі певним чином є столицею світу, як назвав його напередодні Другої світової війни Вальтер Беньямін.
Коли я вибігаю сходами на підвищену частину бульвару, краєвид підносить дух. Колона демонстрантів не має кінця. З одного боку вже вимальовується статуя Маріанни на Площі Республіки, з іншого накочується ріка людей, які співають. Мелодії задають мешканці, що спостерігають із вікон, і маса внизу підхоплює їх. Поки світові новини вже готують перші формулювання про жорстоких демонстрантів та ісламістів, у Парижі люди співають Emmenez-moi (Заберіть мене) Азнавура й пливуть до Площі Республіки, де цю пісню вже грає Orquesta del Nuevo Mundo. Усі знають її слова: «Заберіть мене на край світу, заберіть мене в країну чудес…»
Над головами майорять французькі прапори, іноді прапори інших держав, а де-не-де палестинський прапор або плакат. Незабаром я прочитаю, що Біньямін Нетаньягу дорікнув Еммануелю Макрону за його дружнє нагадування стриматися у винищенні Гази — якщо я цього не зроблю, вони доповзуть до твого Парижа, ти цього хочеш?! Але зараз я бачу, що, як і інші прапори, прапор Палестини є маніфестом: сучасне суспільство, якого хочуть протестувальники, має бути іншим, ніж дотепер. Те суспільство визначає військове ставлення вищої раси й класу до «джунглів», на які він націлюється із садової альтанки. Його ще не встигли «цивілізувати» вирубуванням лісів, приватизацією ресурсів, генетично модифікованою їжею, геноцидом і штучним інтелектом. На початку ХХ століття тодішній президент США Теодор Рузвельт сформулював це чітко: «Ми продовжуватимемо вбивати їх доти, доки вони не навчаться слухатися нашої зброї».
Тут ми топимо алжирців
Посеред Площі Республіки гуркіт поступово починає переважати над мелодією оркестру. Я не бачу їх у натовпі, але очевидно, що музикантів і музиканток спіткала така сама доля, як і нас унизу. Печіння в очах стає нестерпним, на задньому плані гуркочуть постріли. Люди намагаються залишити площу, але це вже неможливо: виявляється, що виходи на всі бульвари перекрили поліцейські кордони. Якщо хочеш піти, отримаєш по голові. Усі тиснуться, натовп густішає. Я помічаю, що на статуї Маріанни вдягнений жовтий жилет. З одного боку напис «Жовтень 2026, поліція калічить студентів», з іншого — «Жовтень 1961, поліція топить алжирців».
У натовп падає граната, спалахує паніка, і якщо ми їй піддамося, то затопчемо одне одного. Я задихаюся, майже нічого не бачу, не можу вдихнути. Чоловік у чорній балаклаві та плавальних окулярах підхоплює мене під руку: «Пані, ви в порядку?» І відводить до найближчої стіни. Він показує, як тримати голову, а коли я вдихаю, закапує мені очі. Хтось вигукнув би: ось один із маскованих вандалів! Але невдовзі і я виглядаю так само: обличчя обмотане шарфом, а замість плавальних окулярів — хоча б сонцезахисні, якщо хочу витримати. Незабаром я помічаю, що роздавання крапель і попередження, куди тікати, є звичними — люди співпрацюють, допомагають одне одному.
Коли я відступаю разом з іншими, на місці залишаються лише останні групки людей, що задихаються, та гурти молодих чоловіків, які кидають каміння в поліцейських. Я ніяк не можу зрозуміти, чому удар кийком отримує молода жінка з хусткою на голові, яка підводиться із землі, і чому поліцейські кордони раптом кидаються на наш натовп, тоді як тих, хто намагається повертати їм удари, поліцейські не чіпають. Однак я бачу очевидне цілеспрямування поліції проти французів іншого кольору шкіри. Чи то в тому, що їх зображують як основні групи волоцюг, чи то в тому, що «кольорові» жінки отримують набагато більше, ніж ми, решта.
Це довга історія глибоко вкоріненого расизму, який дає змогу уряду Макрона й поліції застосовувати брутальне насильство до демонстрантів і водночас нацьковувати їх одне на одного. У Франції після довгих років мовчання увагу зосередили на фільмі Жовтень у Парижі, який 1961 року таємно зняв аматор, за професією імунолог, Жак Панієль. Документальний фільм про безпосередню поліцейську жорстокість щодо повстання алжирців у Парижі під час алжирської війни був цензурований аж до 2011 року. Паризький префект Моріс Папон започаткував так звану паризьку різанину, оголосивши сувору нічну заборону, яка стосувалася лише алжирських іммігрантів. У демонстрантів — приблизно 40 тисяч беззбройних чоловіків, жінок і дітей — поліція стріляла, била їх кийками й ще живими кидала в Сену. Відповідальність за ці дії визнав лише 2012 року президент Франсуа Міттеран.
Dior горить!
Безлюдним бульваром мчать поліцейські, натовп із Площі Республіки практично розігнаний, переді мною і позаду — палаючі барикади з шин і велосипедів. Тепер я вже спокійно пробираюся поміж ними до улюбленої пивниці на Rue Saint Denis.
Я люблю цю гарну вулицю промислу й праці
що лежить у Парижі між авеню де Терн і вулицею Омон-Тьєвіль...
Вуличні бої перемістилися саме туди. З диму перед розбитим Monoprix постають силуети сидячих бездомних, які п’ють молоко й пережовують їжу, принесену їм мародерами після їхнього нальоту. Моя пивниця здається зачиненою, але коли я стукаю, мене впускають і без запитань наливають вина. Я почуваюся як у вітальні знайомих. І знову в голові блискає Аполлінер:
Ти стоїш над цинковим листом у шинку п’яниць
П’єш поміж нещасними каву за два су...
Португальські власники пивниці не є жодними нещасними. До Парижа вони приїхали як частина великої португальської хвилі біженців у 60-х і 70-х роках минулого століття й не почуваються комфортно, коли про них говорять як про іммігрантів. Поки перед вікнами бару густішає дим, вибухають петарди, горить автомобіль і починаються переслідування, інформаційні команди з усього світу транслюють репортажі про протест, так би мовити, з нашої вулиці. У них майже нічого не згадується про сотні тисяч мирних демонстрантів, нічого з того, що бачила і я. У них не згадується й те, що макронізм майже десять років грабує країну на користь мільярдерів. Статки деяких із п’ятисот найбагатших французьких родин, за даними Attac France, з 2017 року більш ніж подвоїлися. Під час пандемії COVID-19 вони зросли приблизно на 170 мільярдів євро й на половину перевищують сукупні статки найбідніших, що у вісім разів більше, ніж 1980 року. Крім того, Франція досі має великий вплив на економіки кількох своїх колишніх африканських колоній через власну валютну політику. І належить до найбільших експортерів зброї у світі. Однак нічого з цього не називають мародерством.
Я згадую, як колись Владімір Годар у зв’язку зі знищенням святих місць на Близькому Сході запитав мене, чи можу я уявити, як Європа відреагувала б на знищення ватиканського храму. Тепер на Єлисейських полях горить Dior, і здається, ніби більшої апокаліпси світ ще не бачив.
У мародерстві й у тому, як до нього ставиться поліція, звісно, немає нічого піднесеного. Ті, у кого зникли діаманти на сотні тисяч із вітрин у розкішних районах, імовірно, мають страховку на таку саму суму. А перед найближчими заворушеннями поліція вже спорудила навколо них барикади. Але що сказати тим, чиї маленькі сімейні підприємства залишилися з розтрощеним склом, а роки праці вмить перетворилися на попіл? До речі, дуже часто це саме друге чи третє покоління іммігрантів із Північної Африки або Португалії чи інших європейських країн.
Моя португальська господиня пивниці підходить до бару й повідомляє: «Вони вже взялися за оптику поруч». Я виходжу на вулицю й спостерігаю, як розпалена група приблизно з десяти людей намагається залізною ролетною шторою пробитися до маленької крамниці. Моя «проповідь» про шкідливість насильства, та ще й із вином у руці, мабуть, була б марною. Тож я лише здивовано запитую себе, чому запланований грабунок аж ніяк не спонукає потоки поліції, що сунуть, зупинити й не допустити мародерства. Натомість вони мчать до пожежної машини, у яку, як пояснює літня пані, що стоїть поруч, нібито агресор кидає гранати. Коли нарешті пожежник освіжає гаданого агресора водою зі шланга, виявляється, що це був провокатор із поліції.
Кому вигідно маскувати причини протестів?
Немає ефективнішої зброї, за допомогою якої істеблішмент і крайні праві, проти яких він нібито виступає, можуть утримувати поводи пропаганди й влади, ніж підбурювання окремих сегментів «плебсу» одне проти одного. Особливо тоді, коли наближаються весняні президентські вибори й уже сьогодні над барикадами ясно, що центристи та крайні праві Марін Ле Пен ближчі одне до одного, ніж будь-коли раніше, — у прагненні захистити капітал кількох груп від так званих радикальних лівих Жана-Люка Меланшона та «Нескореної Франції» (La France insoumise). Це, очевидно, є також причиною того, чому на нашій переляканій напівпериферії «продається» уявлення про (білих) протестувальників як про божевільних більшовиків, що прагнуть пограбувати чесно зароблений капітал мультимільйонерських концернів, і про (чорних) варварів, готових живцем пожерти білих.
У результаті навіть пересічний (чесько)словацький демонстрант проти «фіцеряду» за комп’ютером і глядачка перед телевізором бачать у маршових натовпах те, чого я ніяк не можу побачити: самі «чорношкірі й араби», жодних розлючених (білих) студентів чи пенсіонерів! Не бачите? Це араби!!! Колонізований розум завжди надмірно намагатиметься зберегти обличчя свого пана, замість спробувати зібрати власну гідність — ці слова Франца Фанона належать і чорним, і білим.
Ці протести — про людську гідність
Сьогодні ти йдеш Парижем, жінки позначені кров’ю
Це було на схилі краси, згадувати про це мені не хочеться...
Так, усе саме так, як я почала цей текст. Погляди на те, що стоїть за масовими протестами у Франції, здебільшого виникають залежно від того, з якої частини сучасного світу походить їхнє авторство. А також залежно від того, наскільки чесно воно здатне поставитися до повністю оголеної дійсності: сучасний світ у своїй одержимості споживанням, індивідуалізмом, зарозумілістю й технократичною владою розкрив щільність свого нарцисизму. Поки мільярдери граються з літаючими автомобілями, а штучний інтелект починає нагадувати сучасний еквівалент таборів знищення, люди від Португалії через Іспанію, Францію, Німеччину, Албанію, Грецію чи Італію аж до Південної та Північної Америки хочуть, щоб ми могли жити гідним життям. Тому вони протестують. Покоління змінилися. Сьогодні люди розуміють, що сучасність більше не може ґрунтуватися на перегонах і поглибленні прірв, бо це веде до фрустрації та нерівності. А їхнім результатом завжди є насильство. І зрештою війна.
Не варто розчаровуватися, якщо ви випадково прийшли до паризького музею подивитися на картини його славних революцій, а на вулиці вас застала справжня революція. У світі, де можливість демократії вкрали концерни мільярдерів та їхні роботи, нерозумно дивуватися, що люди зрештою починають вимагати простої людяності.
«Дуже важливо зрозуміти, хто насправді чинить насильство: ті, хто спричиняє страждання, чи ті, хто йому опирається?» Питання Кортасара — не лише філософське. Сьогодні немає доречнішого місця, де його можна поставити, ніж у Парижі перед найстарішими торговельними пасажами світу, які виросли як символи «всесвіту фантасмагорій», що нині хитається в самих основах.
А ти п’єш той пекучий спирт, мов біль життя
Твого життя, яке ти п’єш, мов алкоголь
Хочеш пішки йти додому й звертаєш убік до Отейля
Спати поміж своїми ідолами з Океанії та Гвінеї
Це Христоси іншої віри й інших богослужінь
Нижчі Христоси темних надій і прагненьПрощавай, прощавай, ти сонний
Сонце, відтята голова
Котиться кук-ку
Уривки з поеми Зона Ґійома Аполлінера наведено в чеському перекладі Карела Чапека.
Текст створено за підтримки фонду Rosa Luxemburg Stiftung, представленого в Чеській Республіці. Видавець повністю відповідає за зміст; позиції, представлені в тексті, не обов’язково відображають позицію фонду.