Полювання на винного: французькі протести та політика делегітимації опору

Кожне суспільство, яке опиняється в кризі, потребує винуватця. Когось, на кого можна вказати пальцем і кого можна засудити раніше, ніж ми встигнемо запитати, що саме вибухнуло і хто роками підкидав дрова під уявний казан. Сьогодні цей механізм повторюється на вулицях Франції: обурення насильством перетворюється на змагання за те, яке насильство ще допустиме, хто заслуговує на співчуття, а хто вже лише на кийок.

Винуватець має бути очевидним, хитрим і водночас ірраціональним — із обличчям, яке легко перетворити на символ розладу. Значно важче вказувати пальцем на систему, яка здатна називати власне насильство порядком. А чуже вважає доказом того, що порядок потрібно ще більше зміцнити. Образи палаючих паризьких вулиць чи розбитих вітрин можуть і без слів сказати набагато більше, ніж політичні коментарі. У всьому політичному спектрі лунають нарікання: Що ж спільного може мати мародерство з освітою? Час спіймати винуватців. Час навести порядок.

Париж як європейський нічний кошмар

Франція, а особливо Париж, є надзвичайно придатною сценою для правої тези про загрози мультикультуралізму. У західних уявленнях про цивілізацію він постає як давній культурний символ Європи, вирваний із власного соціального та політичного контексту. Іноземна аудиторія, яку годують інформацією про протести алгоритми, розроблені для генерування прибутку, залишається розгубленою. Романтичний Париж, повний багетів і вусатих білих чоловіків у беретах, на її очах перетворюється на задимлене поле бою. Та як же, скажіть, це можуть бути протести французьких студентів і студенток, якщо на них чорні спортивні костюми та кефія?

Однак коли ми полишаємо ці дитячі уявлення про закордон, то опиняємося в середовищі, яке вигнало сотні тисяч демонстрантів на вулиці. У школах бракує вчительок і вчителів, класи переповнені, а будівлі занепадають. У неблагополучних районах учні стикаються також зі зламаними туалетами, нестачею базового обладнання чи нестерпною температурою в класах. Так нерівність відтворюється вже зі шкільної лави: від молодих людей очікують, що вони виборють собі майбутнє, хоча держава не забезпечує їм умов для його досягнення. Поліцейська жорстокість і непропорційні дії сил безпеки водночас становлять ще один шар французької реальності, у якій соціальне невдоволення зустрічається з репресивною реакцією держави.

Суперечність цих двох образів Франції загострюють її власна політична культура та популярність протестів, які згодом скликають моралізаторів усього світу. Революційний етос, хоч і послаблений обмеженнями ліберальної демократії, виганяє французьких громадян на вулиці, щоб протестувати проти поганих умов і ненадійних політиків. Водночас у дискурсі з невтомною впертістю утверджуються уявлення про невдалу асиміляцію мігрантів у мирну, цивілізовану націю. Насильство, мовляв, приходить разом із ними. Побиті молоді люди опиняються в поліцейських камерах, профспілки мобілізуються, вулиці заповнює сльозогінний газ, а образи розбитих вітрин чи палаючих сміттєвих баків поступово заповнюють заголовки авторитетних світових газет. Marchons, marchons...

Полювання на винуватця

Час діяти. Мова державної раціональності та правих фантазій про етнічне вторгнення пліч-о-пліч витворюють образ винуватця — варвара. Щоденні газети публікують матеріали з усією завзятістю. Громадська думка ж є ключовою для визначення легітимності спротиву. В ім’я порядку після інтенсивних державних репресій змальовують дві непокірні стихії, які вирізняються захопливою організованістю і водночас ірраціональною інстинктивністю. Остання апелює до моральної категорії нецивілізованості. Коротко кажучи, йдеться про вислів, прославлений французькими ультраправими: «ісламо-лівий варваризм». Внутрішній ворог змовляється із зовнішнім. Технократична державна верхівка на чолі з президентом Еммануелем Макроном вносить ясність: це напад найвищого калібру, тобто «політичні та підбурливі дії ультралівих груп із метою повалити республіку». Протест офіційно нелегітимний, тож, будь ласка, якщо вам потрібно пристойно висловити свою думку, візьміть номерок, ми скоро вас обслужимо. Це ж логічно — здоровий глузд велить підкорятися раціональним правилам. Протестувати можуть лише групи з легітимною владою. А про це може вирішувати тільки держава. Стривайте, а куди ж поділося студентство?

Тим часом молоде покоління в офіційних наративах набуло розколотого, янусоподібного вигляду. З одного боку, це морально чиста (читай: біла) група студентства з добрим наміром і дитячою усмішкою на обличчі, чию шляхетну мету використала міфічна група вандалів. Цинічніші праві бачать це інакше. Молодим людям просто бракує патріотизму та війни. Палестинські прапори чітко вказують на політичну орієнтацію студентства. Це ж ті самі хитрі неомарксисти, яких ведуть на бійню «суїцидальна емпатія» та відсутність раціонального інстинкту самозбереження. І цілком заслужено. В обох інтерпретаціях їхня суб’єктність та її вимоги залишаються на другому плані. Простір для визначення власної позиції студентства було суттєво звужено. На вірусних відео насильства на вулицях, мовляв, пристойних студентів немає, увага зосереджується на нібито мігрантах середнього віку. То де ж молодь? З огляду на свідчення, цілком можливо, що саме в камері або в приймальному відділенні.

Насильство і порядок

Мабуть, немає нічого легшого, ніж публічно засудити мародерство. І щоб зрозуміти, як оптика, недоторканність власності та порушення повсякденного життя впливають на сприйняття легітимності протестів, не потрібні складні мисленнєві експерименти. Попри реально завдану шкоду, наша реакція на пограбовані магазини та підпалені будівлі — як-от ратушу в Ліможі — говорить нам більше про символізм розпаду певності й цінностей, за який нібито відповідне «варварське вторгнення». Чи пристанемо ми до позиції авторки Вікі Остервайл, чия книжка розглядає мародерство під час масових протестів як політичний акт опору нерівному розподілу багатства та священності приватної власності, чи вважатимемо мародерство потворним, але передбачуваним супутнім явищем масових протестів і гадатимемо, чи не стояли за ним випадково самі поліцейські, — зрештою, не має значення. Це розрізнення зрештою неважливе, бо офіційний наратив розпаду західної цивілізації виник задовго до того, як на перших шпальтах почали з’являтися зображення насильницьких пограбувань літніх людей, згенеровані штучним інтелектом, чи відео розтрощених вулиць і вітрин.

Категоричний імператив карати за провину й непослух постійно супроводжує нас. Було б наївно шукати за закликами проти насильства натовпу добросердий пацифізм. Суспільні настрої тривожного очікування падіння цивілізації чи «гібридних загроз» живляться розмовами еліт про сек’юритизацію, так само як алгоритмічним і медійним акцентуванням насильства. Що генерує більше прибутку, ніж провина «інших», яка спонукає людину публічно продемонструвати свою моральну вищість? Через певний час медіатизовані страждання перестають обурювати, шокувати чи розважати аудиторію. Вони нормалізуються. Однак моральний етос і заклики до справедливості формують відчуття безпеки. Так само під маскою відвернення всюдисущої загрози ховається дедалі інтенсивніший технологічний нагляд. Суспільство готове карати, а держава не може дочекатися. Чи справді випадково тема смертної кари згадується (поза межами США) вже й у контексті «Європи, що радикалізується»? Адже час навести лад.

Хто з ким — і проти кого?

Солідарність у сучасній політичній мові дедалі частіше видається підозрілою — особливо якщо вона перетинає межі нації, етнічності чи культурної ідентичності. Натомість солідарність із тими, кого можна представити членами власної групи, може стати моральним обов’язком. Суспільну згуртованість тоді розуміють передусім як згуртованість тих, хто нібито природно належить одне одному. Французькі протести вказали як на згуртованість суспільства, так і на його атомізацію. У той час як на вулицях Парижа демонструють протестувальники з різних середовищ і верств, яких об’єднує переконання в сенсі спільного спротиву, у публічній дискусії лунають нарікання на втрату однорідності французької нації та непримиренний антагонізм у самих протестах. Образи провини й покарання супроводжують дебати в образі суворого ката, готового завдати удару. Зрештою, саме держава вирішує, хто винен. А держава не терпить наруги над авторитетом.  

Авторка займається політичною соціологією

Текст створено за підтримки Friedrich Ebert Stiftung, представництва у Словацькій Республіці