Поколіннєві протести в Сербії. Як я почав пишатися своєю країною

За два дні до виборів я майже не спав. Я нервував. У Сербії я вже не живу тридцять років, але частина мене досі там. Ідеться не лише про метафору. Там живе майже вся моя родина. Дорогою туди я щоразу після перетину кордону Європейського Союзу потрапляв у світ, який любив і водночас просто ненавидів. Радість походила з приємних спогадів про довоєнне дитинство, а ненависть — із того, що настало після нього.

Ті самі будинки

Увійшовши до Мордору, як ми з дружиною досить невинахідливо назвали цю країну, я щоразу глибоко вдихав, вимикав роумінг, щоб не розоритися, і вирушав до родини. Я заходив у будинки, які виглядали так само, як у дев’яносто третьому. І досі виглядають так само, хоча центром міста заволоділи забудовники й змінили його до невпізнання.  Мене вітали милі люди, які викладали переді мною щонайменше чотири види м’яса, каву й лозовачу. Коли я казав, що не їм м’яса, спочатку вони жахалися й недовірливо крутили головами, а зрештою давали мені печений перець із хлібом. Звикли.

Мешканці цих будинків старіли, хворіли й помирали. Напівпобілені будинки з незавершеним подвір’ям, однак, залишалися. За винятком кількох знайомих, які ще трималися за психічне здоров’я і не втрачали надії, усі змирилися й виливали на мене різноманітні теорії змови. У цьому їх переконували й головні телевізійні новини. Вони звикли до того, що система вдає, ніби працює, а ми вдаємо, ніби дотримуємося її правил. Державу проросли мафія, корупція та право сильнішого. Бідні ставали біднішими, а багаті — неймовірно багатшими. Безсилля. На будівлях — графіті з портретами футбольних уболівальників, які загинули в якійсь бійці на матчі, та написи «Косово — це Сербія». Молоді виїхали й лише час від часу, як сьогодні я, навідують старих батьків і їдять найкращий бурек, який продають на розі навпроти ринку.

Дорогою додому — до Словаччини — після перетину угорського кордону я щоразу зітхав із полегшенням, відчуваючи, що нарешті залишив Гілеад. Я вмикав роумінг, відповідав на всі повідомлення та пропущені дзвінки. Після повернення я ще кілька днів витріщався в стелю, а друзям і подругам, які скаржилися на Словаччину, казав: «Якщо хочеш дізнатися, як добре ти живеш, поїдь на деякий час до Сербії». І довго це працювало. Сербію я вважав моторошним передвісником того, до чого може докотитися Словаччина. Я жив із відчуттям постійної тяжкості й соромом. Парадоксально, адже в час, коли на початку дев’яностих почалася війна, я нічого не міг зробити — мені було одинадцять років. Радикальний націоналізм пожер усе.

А потім першого листопада 2024 року на вокзалі обвалився дах і вбив шістнадцятьох людей. На вулиці хлинули тисячі студентів і студенток, згодом до них приєдналися десятки тисяч інших громадян з усіх суспільних верств. Сотні тисяч людей протягом двох років заповнювали площі й вулиці, блокували рух, страйкували. Уряд фізично нападав на демонстрантів і демонстранток, знищував рештки незалежних медіа, охоче поширював російську пропаганду. Однак мене зацікавило кілька моментів. У Сербії ніщо не відбувається мирно. У мене навіть виникає відчуття, що кожне покоління зрештою виборює власну революцію, хоча при цьому мусить протистояти насильству.

Від негативного передвісника до взірця

Уперше це сталося, коли Слободан Мілошевич прийшов до влади за благословення фанатизованих націоналістичних натовпів і поховав усе прогресивне, що уособлювала колишня Югославія. Але молодь протестувала. Вони хотіли жити інакше. У 1996–1997 роках вони розгорнули масові демонстрації проти сфальсифікованих муніципальних виборів у Белграді. Зрештою націоналісти придушили протести, і Мілошевич зі своєю корумпованою військово-злочинною свитою втримався при владі. Але ненадовго. У 2000 році після масових демонстрацій він нарешті впав. Ключову роль у його поваленні відіграв студентський рух «Отпор», який значною мірою підтримувала продемократична мистецька сцена на чолі з визнаним просоюзним югославським співаком та інтелектуалом Джордже Балашевичем. Як і сьогодні, тоді вулиці заполонили тисячі захоплених людей, а ейфорію можна було різати ножем. Однак захоплення тривало недовго.

Корумповані націоналістично-мафіозні структури використали систему, яку роками вибудовували, а Воїслав Коштуніца, Борис Тадич і Томіслав Ніколич проклали шлях Александрові Вучичу, вихованцеві радикального націоналіста Воїслава Шешеля, який уже не хотів нічого залишати на волю випадку. Словацькі псевдоузурпатори поруч із ним виглядають як диктатори з Aliexpress. Вучич розмахнувся по-великому. Він перебрав під контроль державні й приватні підприємства, нищив медіа, виганяв дисидентів і дисиденток, а всі посади — від прибиральниці до парламенту — заповнив своїми людьми. Здавалося, ніщо не стоїть у нього на шляху. Молоді люди та інтелектуали й інтелектуалки залишили країну. І так само, як я сьогодні, лаяли сербську політику з комфорту своїх вигнанських домівок за кордоном. Часом, коли їм ставало сумно, вони вечеряли сармою або забігали до «балканської» пекарні за рогом по корінь із бурека. Але потім обвалився дах, і те, що сталося далі, здивувало всіх.

Навіть коли я пишу цей текст, у мене мурашки по шкірі. Виявилося, що не всі студенти й студентки виїхали. Вони сказали собі, що нікуди не їдуть, але водночас не хочуть жити в російській губернії. Їхня переконаність і наполегливість заразили все суспільство. А Вучичу не допомогли ні звезення пенсіонерів на мітинги, ні масовий імпорт сербів із Республіки Сербської, кількість яких перед кожними виборами наче дивом зростала. Студентство ніщо не зупинило — ні насильство, репресії, насмішки, погрози. Однак цього разу вони не передали владу жодній політичній партії. Вони підготували власний незалежний список, до якого ввійшли науковці й науковиці, професори й професорки, лікарі й лікарки, інтелектуали й інтелектуалки, а також студенти й студентки.

Отже, покоління моїх батьків програло свою революцію. Моє — теж. Лише сподіваюся, що тепер усе буде інакше, хоча, знаєте, Сербія є Сербія... Поки що я не хочу думати про можливі конфлікти й сварки, які настануть, коли ейфорія вщухне й почнеться повсякденна практика. Сербію треба перебудувати зсередини й поставити на ноги заново. Лише сподіваюся, що старі ментальні структури, які існують і в головах молодих, також вдасться перебудувати. Сьогодні ми мало знаємо про те, яким буде напрямок їхньої зовнішньої політики, як виглядатимуть економічні реформи чи боротьба з корупцією. Сербія, а передусім молоді люди, які не виїхали, поки що дають мені надію, що цього разу все буде інакше.

Довго я вважав Сербію негативним передвісником Словаччини. Тепер усе змінилося. Тепер, навпаки, я сподіваюся, що Словаччина піде сербським шляхом. Нарешті я пишаюся своєю батьківщиною — мабуть, уперше в житті від початку війни в дев’яностих.

PUMPAJ BRE!!!!

Мартін Джовчош — викладач вищої школи, працює на кафедрі транслятології філософського факультету Університету Костянтина Філософа в Нітрі. Він усний і письмовий перекладач.

Текст є частиною проєкту PERSPECTIVES — нового бренду незалежної, конструктивної та мультиперспективної журналістики. Проєкт фінансується Європейським Союзом. Висловлені думки й погляди належать автору(-ам) та не обов’язково відображають думки й позиції Європейського Союзу або Європейського виконавчого агентства з освіти та культури (EACEA). Європейський Союз і EACEA не несуть за них жодної відповідальності.