Люди на війні, про яких забули: історії переміщених ромок в Україні

Приблизно чверть ромського населення в Україні  – близько 100 тисяч чоловіків, жінок і дітей – від початку російського вторгнення була переміщена. У той час як європейські та міжнародні організації об’єдналися для допомоги українським біженцям, втеча ромів до держав Європейського Союзу супроводжувалася моральною панікою. Дискримінація чи відсутність документів ускладнювали їм не лише перетин кордонів, а й доступ до важливого захисту та подальшої інтеграції.

Подібна історія відбулася і в самій Україні. Багато переміщених ромських родин не приймали до державних центрів для біженців. Чимало ромів і ромок досі мають проблеми з доступом до освіти, роботи чи медичних послуг. У результаті багато ромських родин і досі залежать від допомоги ромських лідерок і лідерів та неурядових організацій.

Із Радою Каландією я мав зустрітися о десятій ранку. Була друга половина квітня, і сонячний день натякав на повільний прихід літа, який, однак, ховався за холодним весняним вітром. У Мукачеві, розташованому менш ніж за п’ятдесят кілометрів від словацько-українського кордону, я був уже третій день і відчував, що початкові почуття невпевненості та страху поступово відступають. Це була моя перша поїздка в Україну. Тому мене здивувало, що жителі міста на перший погляд живуть «звичайним» життям. Приблизно таким звичайним, яким людина може жити, коли її країна перебуває у війні. У Мукачеві були відкриті ресторани, кав’ярні й магазини, але місто з населенням близько 80 тисяч здавалося якимось порожнім.

Прямуючи до будинку для біженців, я минув меморіал загиблим мукачівським військовослужбовцям, оточений свічками, квітами та вінками. У голові я прокручував запитання, які підготував для розмови з переміщеними ромськими жінками. Попри те, що в цій частині України навесні 2026 року сирени лунали лише зрідка, ніхто не міг поскаржитися на брак проблем. Тим більше ті й ті, кому власна  ідентичність іще більше ускладнювала й без того складну ситуацію.

Кризова ситуація

Рада Каландія є управителькою будинку для біженців у Мукачеві, а водночас однією з переміщених ромських жінок, які невдовзі після початку повномасштабної війни, розв’язаної Росією, мусили залишити східні регіони України. Я нервував, але водночас цікавився її досвідом війни. Мене також цікавили історії інших жінок, які жили в будинку для біженців.

Разом із Радою ми зайшли до просторої спільної кімнати, повної столів, крісел і диванів. Вона нагадувала мені звичайну їдальню зі шкільних зборів і екскурсій. Поки я знімав куртку й сідав за один зі столів, Рада принесла мені каву. Оскільки перекладачка Олена мала приїхати лише за кілька хвилин, Рада не гаяла часу й без зайвих слів почала описувати актуальну ситуацію в будинку для біженців.

Вона одразу почала говорити про дискримінацію, відсутні документи, труднощі з пошуком роботи та здобуттям освіти. Однак найгострішою проблемою вона назвала житло. ,,Фінансова підтримка нашого будинку для біженців невдовзі закінчиться, але людям нікуди повертатися. А за нинішніх високих цін на оренду вони не можуть винайняти квартиру“, – пояснювала вона, і на її обличчі відбивалася тривога.

Від початку війни Рада у співпраці з організацією Chiricli, яка зосереджується передусім на підтримці ромських жінок і дітей, допомогла великій кількості переміщених людей. Через скорочення гуманітарної допомоги саме тимчасові ромські прихистки стали надзвичайно вразливими.

Коли до нас приєдналася перекладачка Олена, я дізнався також подробиці. Донедавна будинок для біженців підтримувала саме згадана організація Chiricli. «Це тривало два чи три роки. Однак нині їм уже бракує ресурсів, щоб продовжувати фінансувати будинок», – переклала Олена. Дивлячись на обох жінок, я усвідомив власне безсилля. Відчуття, з яким мусить упоратися кожен журналіст чи журналістка, які приїздять робити репортаж у зону війни.

Тим часом Рада почала розповідати, через що від початку російського вторгнення мусили пройти більшість ромів і ромок. «Коли почалося бомбардування міста Маріуполя (промислового порту, розташованого в південно-східній частині України на узбережжі Азовського моря, прим. авт.) і всієї Донецької області, ромських жінок і дітей просто не евакуювали», – стверджувала Рада, і в її голосі відчувалося розчарування. ,,Зупинили залізничне сполучення з Маріуполем та іншими містами. А людям не було як утекти“, – додала Олена.

Тоді ромським родинам простягнула руку допомоги організація Chiricli, яка надала кошти на бензин чи дизельне пальне та спрямувала жінок і дітей до безпечних прихистків. «Однак війна досі триває, вона не закінчилася», – наголосила Рада.

Багато людей досі перебувають в активних зонах бойових дій. А через скорочення гуманітарної допомоги чи брак коштів вони змушені там залишатися. «Їм нікуди йти, бо вони знають: якщо залишать свої домівки, у них нічого не залишиться», – пояснила мені одна з переміщених жінок, яка тим часом приєдналася до нас.

Однак не мають упевненості й ромські родини, які живуть у мукачівському будинку для біженців, де їм загрожує втрата даху над головою. Повертатися їм також нікуди.

Виняток насправді є правилом

Під час розмови з Радою Каландією я ще не знав, що те, що відбувалося в будинку для біженців у Мукачеві, не є поодиноким випадком. Через кілька днів я зустрівся з Елеонорою Кульчар, директоркою ромської організації Blago в Ужгороді.

Елеонора була однією з перших ромок, про яких перед моєю поїздкою в Україну я прочитав. Коли після 24 лютого 2022 року вона побачила, що переміщеним ромам і ромкам ніхто не допомагає, то за допомогою місцевих ромських підприємців відкрила в Ужгороді перший ромський табір для біженців, де за понад три роки розмістила близько 3700 переміщених людей. ,,Усі знали, що в нас є прихисток. Усі місцеві органи влади в Донецькій, Запорізькій, Харківській та Львівській областях мали мій номер і телефонували мені“, – описала вона ситуацію в перші місяці російської агресії.

Величезний наплив переміщених людей вимагав і великого простору. Близько 740 квадратних метрів, включно з кухнею та спільною кімнатою, позначилися на високій вартості оренди. «Щомісяця ми платили 5000 доларів орендної плати. До цього треба додати електроенергію та воду – разом виходило приблизно 6500–7000 доларів щомісяця. 7000 доларів», – наголосила Елеонора.

Однак із продовженням воєнного конфлікту підтримка з боку донорів і донорок почала слабшати.  У серпні 2025 року Елеонора була змушена закрити центр для біженців. ,,Слава Богу! Слава Богу, що донори підтримували нас так довго“, – наголосила вона, дивлячись у небо та схрестивши пальці на руках.

Попри це, обом жінкам – Елеонорі Кульчар і Раді Каландії – досі телефонують люди, які намагаються залишити зони бойових дій. «Учора мені телефонували зі Львова й казали, що роми з Харкова на вокзалі, і питали, чи можемо ми їх прийняти. Я сказала їм, що ми досі будуємо новий табір для біженців. У мене болить серце, але я не можу їм допомогти», – не приховувала свого болю Елеонора.

Тож багато ромських родин змушені покладатися лише на себе. Особливо в ситуаціях, коли підтримка ромських неурядових організацій зазнає невдачі. Одним щастить, і вони можуть забезпечити собі кошти хоча б на оренду маленької квартири, інші ж часто постають перед вибором Софі: або повернутися до зон бойових дій, або ночувати на вулиці.

Хто куди, допоможи собі сам

Однією з жінок, які постають перед такою дилемою, є Власта. Бабуся і водночас опікунка двох дітей, чий син загинув на війні. До серпня 2025 року вона жила разом із онуками та чоловіком у таборі для біженців Елеонори Кульчар в Ужгороді. Коли табір закрили, у неї не вистачало грошей на оренду. Хоча внутрішньо переміщені особи отримують щомісячну фінансову підтримку в розмірі 40 євро на дорослого і 60 євро на дитину, цього ледь вистачає на харчування.  Тому не може бути й мови про те, щоб за ці кошти вони могли дозволити собі оренду квартири, включно з авансом за два чи три місяці.

Власта та її родина були змушені повернутися до міста Слов’янська в Донецькій області, звідки вони походять. Коли вони прибули до рідного міста, замість допомоги зіткнулися з ще однією перешкодою. «Слов’янські соціальні служби повідомили нам, що ми маємо негайно виїхати», – розповідає Власта.

У лютому 2026 року український парламент ухвалив закон, який передбачає обов’язкову евакуацію дітей із територій активних бойових дій. На практиці це означає, що якщо батьки, відповідно опікуни чи опікунки, відмовляються евакуювати дітей із зони активних бойових дій і тим самим наражають на небезпеку їхнє життя, державні органи евакуюють дітей без згоди батьків або опікунів. Після цього існує ризик, що їх буде  відібрано у батьків чи опікунів. Проблема в тому, що закон не враховує спроможність економічно вразливих груп забезпечити собі та своїм дітям житло, харчування чи безпеку за межами активних зон бойових дій.

Крім того, велика кількість переміщених ромів і ромок має проблеми з пошуком роботи в Закарпатському регіоні – через зміну середовища, дискримінацію або недостатню кваліфікацію. Основною групою переміщених людей є жінки з дітьми, які не можуть фінансово утримувати свої родини. «Не забувайте, що не всі жінки мають освіту. Вони не вміють писати українською», – застерегла Рада Каландія.

Невдовзі після ухвалення згаданого закону кілька правозахисних організацій написали президентові Володимиру Зеленському відкритого листа, у якому просили його не підписувати цей закон. Хоча вони погоджувалися із захистом цивільного населення, вони стверджували, що примусова евакуація має бути пов’язана із забезпеченням гідних умов життя для цивільного населення. Організації UNICEF та Global Child Protection Area of Responsibility (CP AoR) у спільному звіті від квітня 2024 року стверджували, що «захист – це не лише фізична безпека. Він також передбачає забезпечення того, щоб діти залишалися на зв’язку зі своїми родинами, оговталися від травми й могли безпечно повернутися додому, коли це дозволять умови». Попри це, президент Зеленський підписав закон. На початку березня 2026 року багато родин, які не хотіли розлучатися з дітьми, але не були економічно самодостатніми, опинилися змушеними жити на вулиці.

Я зустрівся з Властою в будинку для біженців у Мукачеві. Її родині пощастило. Коли їй загрожувало, що разом із дітьми доведеться спати на вулиці, через друзів і родинних знайомих вона дізналася про будинок для біженців у Мукачеві. «Рада прийняла нас і надала необхідну допомогу. Ми помилися, поїли й могли поспати», – згадувала Власта з ностальгією в голосі та широкою усмішкою на обличчі.

Я відповів їй усмішкою, але в голові мав безліч запитань. Що тепер буде з жінками та їхніми дітьми в будинку для біженців у Мукачеві? Хто їм допоможе, коли вони втратять і останній прихисток, який мають?

Без документів навіть на хліб

,,У кожного свої проблеми“, – констатувала Власта, коли закінчила розповідати мені свою історію. Це правда. Окрім Власти, я мав нагоду поговорити ще з трьома жінками, які на момент мого візиту жили в будинку для біженців у Мукачеві. Попри те, що їх багато що об’єднувало, проблеми в них були різні.

Невдовзі після початку російської агресії вони втекли до Німеччини, де отримали статус біженок і пов’язану з ним необхідну допомогу. Однак нещодавно всі троє повернулися в Україну. Про будинок для біженців у Мукачеві вони дізналися від друзів і знайомих. На цьому схожість їхніх історій закінчується – зрештою, відрізнялася вже сама мотивація повернення. Андрею до повернення передусім спонукало сильне почуття приналежності, а Марія та Ірина повернулися, щоб вирішити проблеми, пов’язані з посвідченнями й документами.

Ірина приїхала до табору для біженців, щоб після років розлуки спробувати забрати своїх дітей із Російської Федерації. «У 2014 році почалася війна на Донбасі, і я відправила дітей до своєї матері в Росію», – пояснила вона. Коли у 2021 році вона захотіла забрати дітей назад до себе, російські органи влади перешкодили їй і депортували її на п’ять років. Однак допомоги вона не дочекалася й з українського боку.

Після лютого 2022 року вона була змушена залишити Донецьку область. Пізніше вона спробувала подати заяву на возз’єднання родини в українському консульстві в Німеччині. Там їй повідомили, щоб вона вирішувала ситуацію в Україні. ,,Тож я приїхала в Україну, але тут ніхто не хоче мені допомагати“, – зітхнула вона. ,,Як громадянка України я хочу повернути своїх дітей. У них є лише свідоцтва про народження“, – додала вона зі смутком у голосі.

Нині українські органи влади перевантажені великою кількістю заяв на цивільну реєстрацію. Тому випадки на кшталт Ірини часто відсуваються на другий план. Головною причиною є нинішній воєнний конфлікт, через який багато ромів і неромів втратили документи, що посвідчують особу. У таборі для біженців Елеонори Кульчар жили кілька родин, яким довелося тікати від бомбардувань. «Коли людей бомблять, вони не думають про те, щоб спакувати сумку з документами. Вони просто тікають», – зауважила Елеонора.

Однак багатьом ромським родинам бракувало документів через довгі роки сегрегації чи  соціально-економічної нерівності. Ще 2018 року в межах кампанії RomaBelong вийшов звіт, який серед головних причин відсутності документів, що посвідчують особу, у ромів називає проблеми з реєстрацією народження дитини. Деякі роми недостатньо обізнані з державними реєстраційними процедурами, бояться звертатися до державних органів або живуть у відокремлених громадах. Автори звіту також стверджують, що українське законодавство створює бар’єр, який призводить до того, що ,,батьки без документів не можуть зареєструвати народження своїх дітей“. У результаті це створює замкнене коло, у якому і батьки, і діти залишаються без документів.

Рада наголосила, що однією з найбільших слабких ланок є правова допомога ромським родинам. ,,Коли ви звертаєтеся до державних установ чи організацій, які надають безкоштовну правову допомогу, це триває дуже довго“, – пояснила вона. ,,Родини психологічно виснажуються й втрачають довіру, бо не розуміють, чому це триває так довго“, – додала вона. Відсутність документів сприяє обмеженому доступу до державних центрів для біженців, освіти чи можливостей працевлаштування. Результатом є цикл, який ми знаємо під назвою «покоління бідності».

Чітке рішення, непросте завдання

Передостаннього дня моєї поїздки я взяв участь у конференції, на якій презентували соціальний атлас ромських громад Закарпатського регіону. Під егідою офісу українського омбудсмана, Ради Європи та незалежного фонду Chiricli були представлені актуальні виклики, з якими стикаються ромські громади: від проблем із житлом і цивільною реєстрацією до доступу до освіти та медичної допомоги. Документ містив усе, про що я розмовляв з Елеонорою, Радою та переміщеними жінками.

Однак його слабким місцем було те, що він не пропонував чітких і конкретних рішень. У цьому контексті я згадав одну з  останніх розмов із Радою в будинку для біженців у Мукачеві.

Вона розповіла мені, як офіс українського омбудсмана започаткував новий проєкт, який мав сприяти розв’язанню проблем, пов’язаних із цивільною реєстрацією. ,,Це мала бути спрощена система реєстрації ромів. Але я не побачила, щоб вона щось спростила“, – розповідала вона з розчаруванням у голосі. ,,Місцевим органам влади показали, як реєструвати ромів за спрощеною системою. Однак чиновники зовсім цього не врахували й продовжили робити те, що робили раніше“, – додала вона. Це працює лише тоді, коли Рада приходить до установи разом із ромами та ромками. ,,Коли вони йдуть самі, нічого не вирішують. Мине ще два чи три роки, перш ніж вони отримають необхідні документи.“

Хоча аналізи міжнародних організацій важливі, неможливо говорити про розв’язання проблем із цивільною реєстрацією, житлом, освітою чи наданням роботи без участі ромських лідерок, як-от Рада. ,,Ми маємо доступ до громад. Ми можемо залучати їх, ми маємо їхню довіру“, – наголосила Рада. Уже зараз вона розв’язує більшість проблем, на які українська держава не має достатньо ресурсів або від яких просто відмовилася.

Імена переміщених жінок змінено, оскільки вони бажали залишитися анонімними.

Автор є випускником бакалаврської програми з міжнародних студій

Текст є частиною проєкту PERSPECTIVES – нового бренду незалежної, конструктивної та мультиперспективної журналістики. Проєкт фінансується Європейським Союзом. Висловлені думки та позиції є думками й заявами автора(-ів) і не обов’язково відображають думки та позиції Європейського Союзу або Європейського виконавчого агентства з освіти та культури (EACEA). Європейський Союз і EACEA не несуть за них жодної відповідальності.